вічні драматичні прелюдії страшенно дратували Горобенка. Він спішно перебивав хазяйські слова:
– Ордера читали? Кінчено. Про що тут говорити!
Він перший кидався до піаніно, розчищаючи собі дорогу від стільців, столиків та кріселок, приймав із піаніно, як у себе в господі, якісь портрети, кілька книжок і одсував піаніно з насадженого місця, де воно покоїлось протягом довгих спокійних років.
Кімнату наповнювали перелякані, розпучливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись.
– Ану, товаришу, підсобіть… з правого боку заходьте… Ну, разом! Ще раз… Тихше, тихше! Обережно…
Горобенко чув, як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці, відчував, що хазяйські вуста намагаються й ніяк не відважаться ще щось сказати, але він зосередковано й старанно допомагав вантажникам витягати з кімнати піаніно, немов, крім них, тут не було більше нікого. Піаніно неохоче подавалось від свого рідного місця, воно сердито гуло, чіплялось за кріселка, двірок, наче благало їх утримати його, не пустити з дому, і за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невільні розкоти жіночого плачу, безпорадні благання й приглушені прокльони.
Хазяйська постать, запобігливо одсуваючи перед вантажниками меблі, бігла одчинити широко зовнішні двері, щоб якось, бува, не стукнути піаніно, й на ходу щось просила в Горобенка. Ці криві хазяйські ноги й зігнута спина не хотіли вірити, що піаніно так-таки серйозно вивозять назовсім, вони намагались себе переконати, що це тільки для чогось пересувають його з місця на місце, що треба лише сказати якесь слово і все можна буде полагодити, все буде, як і було. Але цього слова хазяйські вуста ніяк не могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у голові, але прибрати конкретної форми не могло. Через те тремтячі губи мимрили якусь недоладну нісенітницю, а руки шугали в повітрі, щоб у разі потреби зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям.
Коли піаніно вмощували вже на возі й зашморгували мотузами, Горобенко звичайно обертався до парадних дверей і мовби безкровним голосом кидав, не дивлячись у лице:
– Якщо є якісь там скарги й узагалі невдоволення, – можете звертатись до наросвіти або РКІ…
Потім він голосно казав до биндюжника:
– Рушай! Легше тільки там на каменях, – і йшов.
Він повертався певною, твердою ходою до своєї постійної праці в радпрофі, але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фізіономія хазяїна, червоне, мокре від сліз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої мамаші…
Він намагався уявити собі до деталей атмосферу осиротілого після піаніно дому, малював собі розпуку й горе допіру покинутих міщан – і це давало йому якусь злісну втіху. Він пригадував ті знайомі родини, де ще не знати як уціліли піаніно та роялі, й розплановував дальніші реквізиції. Він не тільки користувався з ордерів наросвіти, але сам штовхав наросвіту на нові реквізиції. Він якимось способом діставав адреси реєстрованих і нереєстрованих піаніно, збудив питання реквізувати