великого рота вилітали гомінкі зауваження.
– …Буза!… Яке може бути «матеріальне становище педагогів» на засіданні педради?!. І знов ось наливають… А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!
Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.
Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав:
– Да… чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?
Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.
– Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, казав, що Ханова треба убрати… Він узагалі зовсім не на місці, а до того ж…
Радченко грубо перебив:
– Я питаю – якою мовою викладають? – і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима.
Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів:
– Дехто з педагогів – українською, а інші ще й досі – російською.
Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:
– Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду – по-російському… Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15… Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть…
Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:
– Може, краще написати, щоб усі по-українському? їх узагалі треба нажать…
Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із кабінету.
Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось – брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком – не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі – це говорить сам із собою небезпечний божевільний.
Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?»
Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чу ток уже знав дещо про нього.
Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв’язки, приятелів і друзів. Радченко – з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису – скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині – того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.
Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий – Вістей Уездного Парткома, Исполкома и Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не