небесні мандри, а на Костевій шиї знову заграло з подвійною силою тепле проміння.
Тоді без міркування з'явилась, здається, давно вже готова, але забута відповідь: ці люди, оці твої офіційні товариші, – кращі, ніж ти думав.
Партія – це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрідне месіанство, що із звичайнісіньких людей, тих людей, яким властиве і добре й лихе, вона творить нове, цілком відмінне плем'я. Більшовицьку расу…
Хто й коли міг одкрити широкому загалові Дружиніна? Цього простого, а разом і милого в своїй простоті Дружиніна? Як просто, по-людському просто, він розв'язав тоді в Чернишова проклятий моток підозр і недовір'я, що потай кублились над його, Костевою, головою.
І хіба Дружинін один? Ні. Він – символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть.
І потім Миша Чернишов. Він, звісно, «верхогляд», п'яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжать, але він…
Це теж незрозуміло. Чернишов знає не тільки за «Просвіту» й філію Національного союзу. Більше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в друкарні Повзера, складав візитні картки його батькові. Навіть було раз… це, здається, в шостім класі гімназії – сам Кость здуру замовив у Повзера й собі візитні картки.
Горобенкові до болю стало неприємно від цієї згадки. Хотілось навіть застогнати, витравити якось із пам'яті ті наївні гімназіальні візитні картки, що випікали тепер на живому.
Теоретично – Чернишов мусив би принаймні в пам'яті заховати до нього ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично він був тоді пролетар, а Кость хоч і несвідомий, але визискувач.
Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є. Що за «всепрощеніє»?
Перед Горобенком знову випливло це магічне слово: партія. І чи не вперше він свідомо й конкретно почув себе членом її величезного, незвичайного колективу…
Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили парами, трійками й поодинці молоді вчительки, обережно й принишкло снували нужденні фігури старих, колись статечних педагогів, але від цього не було в приміщенні шуму. Ці вчителі, що протягом довгих літ – хто вперто, а хто неврастенічно – боролись у класі з природним дитячим сміхом, криками й гамором, самі не вміли вже шуміти, вони тільки шаруділи. І Горобенкові було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп.
Цей коридор знав інші часи. Це ж будинок педтехнікуму, будинок колишньої його гімназії.
За якоюсь невідомою традицією лектори вчительських курсів і тепер перед початком лекції сходяться в учительській. Це переважно – старі гімназіяльні вчителі. Ось сидить пошарпаний трохи колишній лев міських панночок – учитель географії, красень Борисенко, Кость кілька разів колись дістав від нього «пару». Вчитель історії «Макарон», що питав був гімназистів, «сколько лет продолжалась тридцатилетняя война», «Гусак» – Приходько, педель з російської мови. Всі вони, як нужденні музейні пам'ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительській.
Ханов,