сам усе, як було. З тієї пори люди стали батьків поважать, а вбивати їх перестали. Бо побачили, що без батьків гірш на світі жити.
Батьків завіт
Вмираючи, батько сказав синові: «Оце, сину, я вмираю. Якщо хочеш, щоб зберегти це добро, що я тобі покидаю, до того ще й придбати, – то роби в полі так, щоб нікому не казав першим «здрастуй», їж хліб з медом, а в свято одягай нові чоботи». Сказав це і помер.
Син так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.
Пройшов деякий час і син дожився до того, що вже немає за що купувати ні мед, ані чоботи. «Ні, не гаразд! – міркує він. – Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше». Почав він раніше всіх людей їздити в степ, да ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього здороваються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти самий хліб з водою. Він йому здається солодким, як з медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, одіне, – вони в нього, як нові. Через таку працю почало господарство його прибувати. І тоді тільки син зрозумів батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього вітались, а не він до них; працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб був смачний, як з медом, і щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи хоч і старі, але чистити, щоб вони були, як нові, завжди.
Скупий
Один син пожалів матері паски; та пішла додому (син був жонатий і жив окремо). От посилає чоловік жінку за паскою в комору, щоб самому їсти. Та приходить і бачить на пасці жабу. Приходить жінка до хати і розказує про це чоловікові. Той посміявся над жінкою і хотів сам взяти паски: жаба стрибнула і вп’ялась йому в щоку. Чоловік ходив і в Київ, але нічого не помогло. Хліба ніколи нікому не треба жаліти.
Безталанна дівчина
Високо в полонині, на горі Писана, є мале озерце. На озері можна побачити багато купавниць – водяних лілій. Одного дня єден красний леґінь вийшов на полонину і прийшов до малого озерця.
– Яке чудо! – мовив він і протяг руку, щоби зірвати красний цвіт. Коли він зірвав купавницю, то побачив, як у неї капали сльози в траву.
– Чого ти плачеш? – запитав він. – Розкажи мені, відкрий свою печаль, я нікому ніколи не розкажу, що почув від тебе.
І квітка розповіла:
– То було давно-давно. Єдна бідна дівчина полюбила багатого хлопця. У них мала вродитися дитина. Але багатий хлопець дурив дівчину. Багаті все дурять бідних. Хлопець не хотів дитини, бо мав уже на приміті багату панянку. Єден раз мовив багач: «Кохана моя дівочко, хочеш – я тебе повожу на човні й покажу тобі озеро?» Дівчина повірила свому милому і пішла з ним у човен. Сіли вони в човен і поплили. Дівчина не думала нічого поганого. І тут з води визирнула я, – мовила красна купавниця. Дівчина крикнула: «Яка красна, як сонце!» І нагнулася, щоби мене зірвати, а човен перекинувся, і вона шубовхнула в воду. Але хлопець її рятувати не хотів. Йому того було й треба, щоби дівчина утопилася. Плачу за безталанною дівчиною, бо у тому винна я, що її вкрало озеро. Не віриш, красний леґеню? Коли устає сонце і своїми проміннями