не правлю.
– А скільки?
– Та кілько й кілько.
– Се може бути, – каже хлопець, – та коби мали, мамуню, більше. Бо мій тато декан і хоче кожному священикові подарувати таку шапку.
Зігнулася та до мішка, порахувала.
– Є, – каже, – якраз усім.
– Ну, то я буду брати. Зробіть файний пакуночок, складіть шапки до нього, аби було добре нести.
Зробила жінка пакуночок, як Омелько хотів, а він їй:
– Тепер ходіть зі мною додому, бо я не взяв із собою грошей та й там тато розплатяться. А свої пожитки лишіть на сусідку, ми довго не будемо.
Погодилася жінка. Приходять обоє до декана. У сінях Омелько мовить:
– Ви, мамуню, стійте тут, а я піду до покою, подивлюся: тато встали, зібралися чи ні. І винесемо вам гроші за шапки.
Відчинив двері, зайшов до деканового покою. Той якраз сидів і дивився у вікно. Уздрів хлопця, каже:
– Що скажеш, леґеню?
– Отче духовний, – обзивається до нього Омелько, – біда мене пригнала до вас.
– Ов, що сталося, – кинув очима той.
– Та нічо страшного. Лише жінка моя поїхала зі мною на базар, там хтось її наврочив чи що, бо стала колотити розумом. Чи не могли б ви прочитати над нею якусь молитву, може, попустить їй. Я вам добре заплачу.
Каже декан:
– Добре, прочитаю. А де жінка?
– Вона в сінях чекає.
Вийшов Омелько в сіни, відхилив трохи двері й каже до жінки:
– Тато вже встали, рахують гроші, зараз вам винесуть, – а сам у другі двері – тільки його й бачили.
Декан знайшов молитвеник, вийшов до сіней, нічо жінці не говорить, лише читає. Слухала його жінка годину, другу, а відтак каже:
– Ви, отче, наді мною не читайте молитви, а заплатіть гроші за шапки, бо мені вже пора додому вертатися.
«Е, та вона добре блудить розумом», – думає собі декан і читає ще дужче. Загоді жінка знову:
– Отче, чи ви мене маєте за дурну, чи що? Заплатіть за дванадцять шапок, які взяв ваш син на подарунки священикам, бо мене сусіда на базарі чекає.
Дивиться декан, що жінка уже взлостилася не на жарт, а чого саме, зрозуміти не може.
– Жінко добра, – каже, – сина в мене нема. Але то, видно, якийсь пройдисвіт тут був. Він не лише тебе обдурив, але й мене обвів навколо пальця.
Поговорили трохи, побідкалися та й розійшлися: декан – до покою, а жінка – додому, плачучи. А тим часом Омелько уже дійшов до лісу. Приносить отаманові шапки. Той подивився і каже:
– Гаразд. Приніс ти такі дванадцять шапок, які я хотів. Але скажи, як ти їх купував. Чи за тобою весь базар не біг?
І друга хлопцева розповідь сподобалась отаманові.
– Іди вечеряй. Рано маю тобі ще одну роботу. Як виконаєш її – знак тому, що ти вартуватимеш бути у нашому товаристві.
Дочекався Омелько і третього дня. Зранку приходить старий отаман, дає йому латку мануфактури й посилає до міста, але до іншого, де його ще не знають.
– Отакого сукна, – каже, – маєш принести мені на дванадцять плащів.
Пішов Омелько до міста, ходить там по крамницях,