Виходить цар і питає старого отамана:
– Ти є такий і такий?
– Так, – відповідає розбійник.
– А скільки вас було у лісі?
– Тринадцять чоловік. Я був отаманом, але недавно своє отаманство передав на одного молодого хлопця, бо він спритніший і хитріший, ніж я.
– Ну, а де той молодий отаман і його ватага?
– Порозходилися у різні боки, але якби я десь увидів його, то міг би показати. Але ж я без очей.
Каже цар:
– Ти хоч не маєш очей, та маєш голову. Придумай щось таке, аби ми того молодого отамана зловили, бо він позбирає хлопців-розбійників і буде нищити мою державу.
– Мені не тяжко зробити це царю, – каже старий розбійник, – але це буде дорого коштувати тобі.
– Не журися цим. Аби мені коштувало півцарства, я за цим не стою.
Бачить старий отаман, що цар не жартує, сів собі у кутку і думає, що би то зробити, аби зловити Омелька. Думав, думав та й каже:
– Зроби так, царю. Розішли посланців по всьому царству, і хай вони оголосять, що ти робиш величезний бал. Бідні, багаті, усі, які є, аби збиралися і приходили. Наїдки, напитки будуть без плати. А тим часом ложкарям скажи, аби наробили дерев'яних ложок з довгими ручками. Як прийдуть гості, позасідають за стіл, най слуги кожному поприв'язують ті ложки до руки: коло ліктя і коло долоні, а самі щоб стояли й дивилися. Ні один з парубків не зможе й зачерпнути тією ложкою страви. А як серед гостей буде молодий отаман, то він здогадається, як вийти зі скрути і покаже усім, що треба для цього зробити. Слуги уздрять його і так зловлять.
Послухався цар, розіслав гінців у всі кінці держави. Невдовзі вертаються вони, а за гінцями люди йдуть та й ідуть. Як зійшлося їх багато, слуги посадили всіх за один довгий стіл, прив'язали шнурками довгі дерев'яні ложки коло ліктів і коло долонь, наносили на стіл всякої всячини: і вареного, і печеного – усього, що душа бажає, та й припрошують їсти. Але як мають їсти, коли ложка прив'язана, і руку зігнути ніхто не може. Дивляться один на одного, а слуги на них. Посиділи так трохи. Слуги закрутилися сюди-туди, за двері. Тим часом Омелько каже до хлопця, що сидів навпроти нього за столом:
– Чого чекаєш?
Той йому:
– А що робити?
Омелько набрав повну ложку страви та й подає йому в рот, а хлопець – Омелькові. Поки слуги вернулися, зметикували, що й до чого, миски вже були порожні. Та що з того, коли не виділи, хто показав, як це робити. Пішли, оповідають про все цареві. Старий розбійник також був у палаті й каже цареві, як слуги пішли:
– Показати, як їсти, ніхто не міг, лише той хлопець, якому я отаманство передав.
Але де його тепер уже пізнаєш, коли гості повставали з-за стола. Каже цар старому отаманові:
– Думай ще щось.
А щоб гості не сумували, наказав музикам, аби грали і забавляли їх аж до самого вечора. Ті так і роблять: грають, не перестають. А старий сидить та й думає, що би то зробити, аби зловити молодого отамана. Через якусь годину каже цареві:
– Оголоси, що ввечері, в такій і такій годині царська донька