і Ліна Костенко, і Петро Осадчук, і десятки інших відомих літераторів з України та далеко з-поза її меж. Пригадую, навіть потрапив на одну з вечірок, де і згадані метри, і просто молоді ще тоді поети читали вірші, спілкувалися, співали… Вразили і седнівські краєвиди, історичні пам'ятки, де ледь не з шевченківських часів змальовували їх художники, де досі можна знайти затишок під розлогою, могутньою Тарасовою липою, якою захоплювався травневим досвітком, коли сонце ледь-ледь рум'янилося між її старезним гіллям. З відстані часу ця подія бачиться мені дуже знаменною, бо читати тоді вірші у присутності двох класиків – Вінграновського і Костенко – аж перехоплювало дух. Читали й вони, піднесено і збуджено, як не читали у велелюдних аудиторіях. Декламували ж для своїх, тому й хвилювалися.
А коли поверталися з Чернігова до Києва автобусом (зі столиці пливли човном Десною, насолоджуючись невимовною красою), у нас із прекрасним київським поетом Ігорем Римаруком, моїм ще студентським другом, залишилося на денці «ліків». «Ну, не викидати ж», – розгублено мовлю приятелеві. А він, не роздумуючи, весело каже: «Запропонуй оно Миколі Степановичу». – «Ігорю, ти хоч думаєш, що балакаєш? Та ж він мене…» – «Іди, йди», – підбадьорив мене Римарук, ніби благословив на подвиг і легенько підштовхнув уперед, ніби в безодню.
А Вінграновський гордовито сидів на передньому кріслі, сам-один, якось затято-незворушно дивився на дорогу. Здавалося, в цей момент для нього нічого більше не існувало, крім утрамбованої колесами асфальтової стрічки. Постава його була величава, недоступна, скидався мені він тоді на президента великої країни. І як оце я мав до нього під ступитися, та ще й з напівпорожньою пляшкою? Видно, Римарук покепкував з мене. Ігор – інколи мастак на такі витівки, ми з ним надто давні приятелі, щоби він не міг собі дозволити це зробити. Але відступати було пізно, вирушив у найризикованішу мандрівку, що мала тривати якусь мить, а живе в моїй свідомості досі. Пам'ятаю, згадав тоді: досі лише раз чи двічі бачив Миколу Степановича на регіональній нараді молодих письменників в Ужгороді, куди мене шалено не хотіло відпускати місцеве літначальство, мотивуючи тим, що Київ не затвердив моєї кандидатури. Та оскільки зібрання відбувалося в Ужгороді, хтось порадив мені таки поїхати, щоби з'ясувати, хто це там, у столиці, був проти мене. Ситуація розвиднилася миттєво. Виявляється, то не столиця, а провінція була проти мене, відправивши замість мене іншого літератора, «творчий шлях» якого тією ж нарадою, здається, й завершився. А Вінграновський неждано і стрімко, як потяг у тунелі, зайшов на одне із засідань, де ми читали млявенькі, перепуджені «вершики», послухав із двадцять-тридцять хвилин, розчаровано похитав головою і пішов з тієї наради назавжди…
Я ледве доніс важкі, мов олов'яні, ноги до переднього сидіння, де височів, як Бог, Микола Степанович, лизнув шорстким язиком зашиті дратвою губи, та заговорити не зміг.
– О, Мирославе, сідайте, прошу вас. А що у вас там під пахвою?
– Та