чулося збентежене іржання переполоханих коней, іхній глухий тупіт. Загальне історичне тло, викарбуване з такою чіткістю, ніби уже інакше й не могло бути, раптово змінилося вражаючою конкретикою:
«…Минулої зими, якраз на Різдво, сотник надвірної сотні князя Василя Острозького Северин Наливайко з двома своїми товаришами приїхав з Острога додому в Гусятин, взяв благословення батьків і заслав до своєї нареченої Галі Коротко сватів.
Зима того року видалася глибока. Останніми трьома тижнями мело й понамітало так, що Гусятин засів у снігах не те, що по вікна, а й по димарі».
Із вражаючими деталями оповідає Вінграновський, як сотник разом зі своїми товаришами-козаками Петром Жбуром і Яковом Шийкою та сватами під снігом шукають хату нареченої, як підкопуються туди. За цей час дід Максим встигає оповісти історію Запорозької Січі. Сцени живі, аж відчуваєш, як запарі заходять у руки, мороз пропікає до кісток товариство, та воно завиграшки добирається до хати, де й стається нібито знане народне сватання. Та письменник дістає зі словесних штолень такі слова, від яких паморочиться в голові, через тіло хтось пропускає розряди грому чи електричного струму. У пам'яті постають призабуті кучугури снігу в рідному Перерові на Прикарпатті, крізь які треба було викопувати цілі тунелі, щоби добратися до школи. Як дивовижно переплітаються історія й реальність. Знову виринає знайома постать спудея Острозької академії: «…він же – для приробітку, для одежі та для харчів, – паламар-дзвонар церкви Святого Миколая», Петра Конашевича, майбутнього гетьмана Війська Запорозького, який приніс Наливайкові звістку про те, що «гетьман Криштоф Косинський пішов з Білої Церкви і йде з козаками на Волинь: по дорозі дає шляхті хльосту» і що князь Василь Острозький і брат Дем'ян наказують сотникові «спішно добиватись до Острога…»
На цій щонайвищій ноті Микола Степанович раптово обриває читання. Очі його світяться так дивовижно й заворожено, аж навіть лячно в них заглядати, бо можна ж і не повернутися. Тиша стає ще густішою, як вранішній туман пізньої осені. Мовчать усі. Мовчить і Вінграновський. І в цьому мовчанні є така символіка, що її годі й пояснити. Ніби всі ми насправді вернулися з утопленого в снігах Гусятина, пережили сватання, лизнувши по кілька келишків оковитої, а тепер гадаємо, чи насправді так було, чи нам лише приверзлося. Та хто йме віри, коли всі оніміли? А його великі очі поволі висихають. Значить, потрібно їх зволожувати. Петро бере пляшечку з горілкою і хоче щось заговорити, але його перебиває Микола Степанович:
– Ну, як я шарахнув? Та? Це ж Северин, не будь-хто. Мені ж страшенно не хотілося робити його старим. І я майже вгадав його вік. Він такий, як і я, тільки на два десятки років молодший. – Вінграновський пильно вдивляється в наші очі, неначе хоче відгадати, про що ми думаємо. – Історія наша повинна бути такою, якою ми її хочемо бачити, а не хтось інший. Ми повинні цю історію без пам'яті любити, пишатися, хоч якою страшною вона не була б. Вона ж – наша, рідна, іншої в нас ніколи не буде. То чому ж любимо її, як мачуху?!
Мені пригадалися рядки