Євмен II не просто виділяв кошти на експерименти по створенню нових «аркушів»; річ у тім, що цар дуже любив читати. Саме він заснував знамениту Пергамську бібліотеку, яка налічувала понад 200 000 згортків (як на той час – фантастична цифра!).
Ремісники Пергаму знали спосіб отримання тонкого пергаменту з овечої, телячої та козячої шкіри. При цьому для роботи потрібна була шкіра тварини, що була не старшою шести тижнів за віком. Майбутній «папір» вимочували в проточній воді шість діб, після чого вовну гноїли у вологій ямі, наповненій золеним вапном. На цей етап витрачалося від 12 до 20 діб. Після цього шкіри обдирали і проквашували у вівсяних чи пшеничних висівках (вони були необхідні для того, щоб видалити залишки вапна). Надалі майбутній пергамент дубили у спеціальному екстракті, а після того, як шкіра ставала зовсім м’якою, її зачищали, видаляючи нерівності. Наприкінці матеріал ще натирали пемзою, посипаною крейдою. Такий пергамент часто називали також веленем.
Пізніше люди навчилися виготовляти пергамент за новою технологією – з розшарованої шкіри. При цьому зовнішній шар (з волосяним покровом) ішов на створення шеврету, який надходив у розпорядження майстрів по шкірах, а з внутрішнього шару робили пергамент. На відміну від веленя, поверхня якого, незважаючи на обробку, гладкою так і не ставала, поверхня нових виробів була особливо м’якою й рівною. До речі, з плином століть технологія створення веленя та пергаменту суттєво не змінилася.
Завдяки обробці вапном «аркуші» на вигляд і на дотик ставали подібними до цупкого паперу. Проте в найстаріших книгах сторінки одного «аркуша» часто виглядають по-різному: зовнішня частина шкіри залишається темнішою й грубішою за внутрішню. З часом така різниця трохи стерлася, оскільки майстри навчилися запобігати появі такого «браку». «Аркуші» почали більше вибілювати крейдою й обробляти пемзою саме з волосистого боку шкіри. До того ж писарі перед початком тривалої роботи старанно відбирали «аркуші», намагаючись підібрати подібні за кольором і текстурою. А щоб на розворотах сторінки були однакового кольору, їх добирали в такій послідовності, за якої «волосяна» частина шкіри відповідала «волосяній», а «м’ясна» – «м’ясній».
Ще на світанку історії пергаменту з нього робили згортки. Але з часом перевага іншого способу з’єднування «сторінок» стала очевидною, і оброблені шкіри почали складати у зошити, які, у свою чергу, зшивалися в книги. Цікаво, що в давнину пергамент був різнокольоровим; його робили білим, жовтим, пурпуровим, фіолетовим, зеленим тощо. А майстри малюнку та живопису залюбки зшивали пергаменти в альбоми для малювання: шкіру можна було використовувати багато разів, зішкрібаючи старе зображення. До наших часів збереглися кілька малюнків Караччі (1555–1619) та Веронезе (1528–1588), зроблені саме на пергаменті.
З плином часу шкіряні «аркуші» для письма не пішли в небуття, а продовжували конкурувати з папером аж до другої половини XVII століття. Найбільш вдалу продукцію тоді виготовляли німецькі спеціалісти – їхні «аркуші» були особливо тонкими