побачив, що лежу на лаві в темній кімнаті Полтавки і хтось світить мені ліхтарем просто в обличчя.
– Чернець-молодець, по коліна в золоті стоїть, – каже незнайомий голос, – що це таке буде, Марченко?
Я схватився за зброю і хотів прострелити ліхтаря. Світло метнулося вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла – Івана.
– Надворі ніч чи день? – запитав я.
– Вечір і туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортові подарувать.
– Ешелона не проспали?
– Коли ігумен за чарку, то братія за ковші. Ти спав, а ми що ж – гірші?
– Я упізнав тебе, Панько, – перебив я, – оце мені Виривайлове насіння! Добрі ви гості, та в середу трапились!
– З голови – дівка, а далі не знаю. В степу хрущ м'ясо і Виривайло – людина.
– Хай тобі чорт, – зупинив його я, – ти своїми приказками мені й сон прогнав. Твою загадку дитина вгадає – це горщик у печі й жар.
– А що таке: іде лісом – не шелестить, іде водою – не плюскотить?
Ми посідали всі на лаву і почали вгадувати. Та тут прибіг Макар і сповістив нас, що йде ешелон… Я послав Виривайлів у чотири боки за станцію, а сам з Макаром залишився на пероні. Коли кому набридло мене слухати – пропоную лягти на нари і не дихати. Зараз вам розповідає Марченко, командир революційної армії, і він не звик повторювати чогось двічі. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохніть, спекулянти й буржуї! Ви думаєте – легко мені з вами сидіти? Я навіть стрічки свої поспорював з френча, бо я знаю, яких гріхів я наробив. Людина любить життя, а я любив свою армію, у мене в голові лежали сідла, іржали коні і скреготали зубами боягузи-бійці. Да, я їх стріляв, гадів, і завше буду стріляти своєю рукою, бо я сам робив свою армію, сам їй суддя – її люблю і вмру за неї сто разів, і хай з мене здирають шкуру!..
Значить, я ходив по пероні, доки прийшов ешелон. Я запропонував їм здати зброю. На моє здивовання вони довго сміялися, показуючи на мене пальцями. Потім покликали командирів.
– Знову самозванці? – запитав грізно один, підійшовши до мене.
– Пропоную здати зброю, – сказав я.
– І холодну, і гарячу? – насмішкувато перепитав офіцер.
– Усю зброю.
– Може, ви дозволите нам так проїхати? – виступив наперед солдат з ластовинням на всьому тілі. – Ми ніколи в житті вже не будемо воювати. Це – зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок на лиманах. Прошу вас, – упав на коліна солдат, – змилуйтесь над бідними, нещасними! Ми – сироти безрідні, скривджені!
Навкруги нас із Макаром зібрався натовп. Регіт поставав після кожного слова солдата, що поступово входив у роль і пускався в плач. Ми нічого не розуміли.
– Та братики ж ви мої ріднесенькі! – голосив солдат з ластовинням. – Та дайте ж хоч на світ божий надивитися-наглядітися! Прости, світе, простіть, добрі люди, що завинив, може, чим, простіть хоч перед смертю. Із'їдять мене хижі звірі без зброї, із кісточками пошамають!..
Я крикнув, щоб