Будем пить, гулять!
Коло мене товариші все вірні сидять.
Найгучніше виводив Панько Виривайло. Він проспівав останнє слово. Годилося другий рядок заспівати двічі. Шахай підніс чарку і повторив другого рядка сам – серед тиші і настороженості. Марченко голосно засміявся до Остюка, ніби тамуючи щось інше.
Коливаються шалені слова Марченка. Він удавано взяв під свою руку анархістів і дивував навіть їх своєю парадоксальністю, їдальня салон-вагона повна людей. Крім чотирьох анархістів, крім Шахая, Остюка, Марченка, Галата та чотирьох Виривайлів, сиділи ще і палили цигарки командири всіх полків.
Говорив Марченко.
– Треба нам зробити свою чорну республіку. Вибрати центр, а до нього увесь час будуть прилучатися нові країни. Щоб у кожного в хаті був кулемет і по гвинтовці на душу. Усі міста зруйнувати, спалити, і мешканців пороздавати селянам за наймитів. Ми матимемо свій хліб і їжу, цукор і полотно, а патронів ми виміняємо у тих, що матимуть патрони і не матимуть чого кусати.
– Прошу слова, – командир 1-го Новоспаського кінного полку, – прошу слова і двох загибів.
Марченко глянув на Шахая, що сидів проти нього – поруч із чотирма анархістами. Шахай дивився просто перед себе на підлогу, ніби розглядаючи Марченкові чоботи. Анархісти переможно оглядали присутніх партизан і щохвилини зачісували пальцями назад довгі чуби. Шахай раптом устав і пересів на інше місце – з другого флангу анархічної групи, просто перед вікном. Його плечі й голова викреслювались на чорному склі, за вікном було темно і чорно.
Командир кінного полку зробив загиби з усім знанням і вправністю старого руського солдата, слова з його горлянки набули загрозливого тону.
– Хотів би я бачити тих дурнів, що, маючи патрони, мінятимуть їх нам на хліб, не спробують патронами поговорити з нами! Вони просто однімуть усе, що ми випрацюємо, і покладуть на нас ярма і на…уть на нашу дурну республіку.
Комполку подумав і повторив ще раз своїх два загиби.
– Хлопці, – ворухнувся Галат, – чи не пора вже кінчати? Нудьга мене бере, як обценьками за серце, хлопці.
– Не пора, – прошепотів Остюк так, що на нього глянули всі присутні, – хай тобі заціпить, Галате!
Устав Іван Виривайло і зітхнув на всі неймовірні легені.
– Мені больно, – сказав Іван, – що мене вважають за дурня. Я працював на шахтах, і Шахай працював на шахтах, і Остюк переходив різні міста і країни на північному фронті і потрапив до німецького брану [7] і втік знову через фронт до нас. Треба, щоб уся земля була як велике місто і на чорноземлі гули тисячі машин, як панцерники на полі атаки. Чи можемо ми гудити єдність і організованість робітників шахт і заводів? Вони нас переможуть, хлопці, як пожежа, і шукатимемо ми тоді своїх порозгублених кісток – скрізь, по всьому полі, по всьому світі.
– Шиба мене охота, – захвилювався гостроязикий його брат – Панько, – подивитися, як вийде воно на ваше, Ничипоре Олександровичу. Кажуть, була колись правда, пожила та й гайда! На Юрія о цій порі, як рак