на висоті десяти чи п'ятнадцяти ліктів чималий уступ, де могло вільно поміститися кілька людей, до нього вела крута, ледь помітна звірина стежечка.
На роздуми вже не було часу.
– Туди! Нагору! – скрикнув він. – Друзі, беріть князя на руки! Коней залишайте внизу! Будемо захищатися до останнього!
Дубок і Всеслав понесли князя Добромира. Княгиня Іскра і княжна Цвітанка подерлися слідом за ними. Боривой відступав позаду, готовий випустити стрілу в першого ж переслідувача, котрий наважився б наздоганяти їх.
Уступ над прямовисною кручею був зовсім невеликий, але достатній, щоб там розташувалося кілька втікачів. Всеслав і Дубок поклали князя під стіну – і княгиня та княжна відразу схилилися над ним, намагаючись якоюсь мірою зменшити його страждання. А вої повернулися назад, до Боривоя, і, загородивши стежку щитами, приготували луки і мечі для останнього рішучого бою…
Поляни й уличі
Кий і Щек обережно наблизилися до густого куща шипшини, де стояв Хорив, і глянули з кручі вниз.
На протилежному боці яру, на невеликому плоскому уступові, причаїлося троє – один чоловік і дві жінки. Чоловік лежав горілиць під самою стіною, і старша жінка поправляла йому на нозі закривавлену пов'язку. А молодша, власне отроковиця, а не жінка, заломивши руки, з жахом дивилася, як на вузькій стежині, що вела до їхнього схову, простоволосий юнак, майже підліток, прикриваючись щитом і поволі відступаючи вгору, списом відбивався від трьох гуннів, що з оголеними шаблями насідали на нього.
В бур'яні, на дні яру, пронизані стрілами, вмирали два юнакові одноплемінники. Але вмирали недаремно: побіля них корчилися в передсмертних судорогах два гунни.
– Це, напевно, уличі! Або тиверці! – скрикнув Кий. – Тому юному сміливцеві довго не протриматись!
Допоможемо йому, братове! Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!
Брати цілилися недовго, різко свиснули три стріли – і два нападники, мовби наткнувшись на невидиму перепону, упали й покотилися донизу, на дно яру. А третій, що стояв нижче, раптом випустив з руки шаблю і злякано оглянувся. Побачивши на кручі трьох воїнів з наведеними на нього луками, він упав на коліна і заблагав пощади.
– Не стріляйте! – наказав Кий братам і, стрибнувши з кручі, шурхнув по майже прямовисній глинистій стіні донизу.
Брати кинулися за ним.
Зв'язавши полоненого і забравши зброю, всі троє швидко подерлися нагору, де ні живі ні мертві стояли, обнявшись і все ще не вірячи, що врятовані, дві жінки й отрок років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Однак вони не зовсім довіряли і своїм рятівникам, бо затиснули в правицях списи.
– Не бійтеся нас! Ми поляни! З роду русів! – гукнув Кий.
– Ов? – подала голос старша жінка, не опускаючи списа.
– Клянусь Світовидом! Мене звати Києм, а моїх братів Щеком та Хоривом.
– Чого вам треба?
– Ми врятували вас, а тепер хочемо допомогти вам! Хто ви?
– Це улицький князь Добромир, – показала старша жінка на пораненого, – я княгиня Іскра, а це