з уличами тепер? Чому князь Добромир опинився тут, далеко від своєї землі, без воїв, лише з жоною та дітьми, тяжко поранений, майже при смерті?
Подібні почуття відбилися на обличчях Щека і Хорива.
Князь болісно усміхнувся і, перемагаючи слабість, промовив:
– Не дивуйтеся, отроки… Як і всьому на світі, славі людській є свій початок і свій кінець… Прийшов і мій день. Разом скінчилась і слава, і могутність мого племені, а тепер, мабуть, докінчується і моє життя… З-за Дністра, наслана нам за гріхи, увірвалася гуннська орда Ернака і покотилася по землі уличів, спалюючи на своєму шляху весі, витолочуючи посіви, убиваючи чоловіків, а улицьких жон і отроковиць тягнучи в рабство, щоб продати ромеям… Я ледве встиг зібрати горстку воїв, як Ернак напав на нас біля Крем'яної гори… До вечора ми стояли непорушно, не відступали ні на крок, та гунни вкрили все поле, мов галич, і оточили нас зі всіх боків… Боги відцуралися від нас, дозволили ворогам підтоптати нашу силу… Мої вої упали мертвими, а вільні й горді уличі знову стали рабами гуннів, як і за життя кривавого Аттіли…
Князь Добромир замовк і в знемозі заплющив очі. На губах у нього показалася кров. Цвітанка витерла її рукавом своєї сорочки.
– Йому не можна так багато говорити, – глянула на Кия з осудом, ніби той був винен, що князь так розговорився.
– Я мовчу, – сказав Кий і тільки тепер пильно подивився на отроковицю.
Їхні погляди схрестилися.
Схрестилися ненадовго – на коротку хвилину. Та їм обом здалося раптом, що ця хвилина тривала довго-довго, цілу вічність – така вона була несподівано тривожна й радісна, хвилююче-бентежна і щаслива. На цю коротку мить для них раптом зникло все, що оточувало їх, – і поранений князь-отець, і знеможена княгиня-мати, і брат, і полонений гунн, і кинуті напризволяще коні, і весь білий світ. Один Світовид своїм золотим ликом заглядав з голубого неба у їхні молоді серця і мовби кликав, манив до себе у незнані, незвідані далі.
«Якась незвичайна дівчина, – подумалося Києві. – Змучена важкою, небезпечною дорогою, нажахана переслідуванням смертельних ворогів, із засмаглими, пошерхлими, потрісканими на пекучому сонці і степовому вітрі обличчям, губами й руками, в розідраному закривавленому батьківською кров'ю одязі – і все ж така несподівано гарна!.. Очі – як чисті плеса Росі, коли в них відбивається бездонна голубінь небес! Коси – густі та буйні, кольору стиглої пшениці. А станом – гнучка й струнка, як молода берізка… Чи й є така серед наших полянок?!»
Тим часом Цвітанка думала майже те ж саме:
«Ось мій рятівник! Якби не він з братами, отець і Боривой досі лежали б мертві на дні цього чужого яру, а мене з мамою гунни тягнули б у страшну осоружну неволю… Який він сильний, мужній і гарний! Який ніжний, ласкавий у нього погляд!.. О безсмертні боги, покарайте мене за те, що я, замість того щоб думати про умираючого отця, загиблих у бою братів і родовичів, про нещасну матір, думаю зараз про цього чужого красеня воя!»
Вони не перекинулися між собою жодним словом, та німа мова поглядів сказала їм більше, ніж усі слова