«полонених» зібралася ціла юрма, шістдесят-сімдесят осіб.
Більшість була без наручників.
– Давай зі своїх теж знімемо «браслети», – сказав напарникам міліціонер із задишкою. Він був старшим у наряді.
– Навіщо? – запитав один з напарників.
– Треба.
Напарник здивовано знизав плечима, і старшому довелося пояснити:
– Їх били «космонавти», а здавати у відділок нам. Он у цього, може, ніс зламаний – потім відписуватися за нього. Нахер не потрібно. Зрозумів? Доведемо до площі і – до побачення.
Сашка, Льоху й Веню висмикнули з натовпу, щоб зняти з них наручники. Довго вовтузилися, не потрапляючи ключами, тихо матюкалися при цьому. Сашко облизував губу. Веня ніяк не міг спинити кров, вона засохла в нього на підборідді чорною кіркою. Льоха пильно роззирався й надто заважав знімати з нього наручники, перетоптуючись і забираючи руки.
– Бля, стій спокійно! – закричали на нього. Льоха застиг.
– Уперед! Бігцем! – скомандували їм.
Хлопці рушили підтюпцем до своїх, які йшли попереду, метрів за тридцять-сорок. Затриманих щільно оточували люди в сірому і кашкетах.
– Треба драпати, – сказав Льоха неголосно, тільки-но вони відділилися від «пепсів», які саме ховали наручники до кишень на поясах.
– Спробуємо, – відповів Веня.
– Погнали, – сказав Сашко, і вони, немов так і треба, легкі й вільні, пірнули до найближчого провулку.
Набираючи хід, Сашко відчув себе так, немов його високо підняли на гойдалці і – відпустили.
Майнула близько трава (ледь не впав, штовхнувся по-мавпячому руками, обдерши долоні об щебінь, що за щебінь, звідки?), вікно, інше вікно (будинок розгойдувався), коляска, жінка, яка її везла (вона ще сахнулася від засохло-кривавої пики Вені), патрульна машина на розі, міліція («…Не помітили? Могли б прямо на них… вискочити…»), лава (чомусь поперек дороги), огорожа («Не потягну – зависока…»). На мить здалося, що зараз, саме зараз рушійна сила гойдалки досягне своєї висоти, і його хтось схопить за шию й потягне назад, нестримно.
Сашко зістрибнув із паркану і перекидаючись упав…
«Справді, дуже високо, як же я заліз…»
Поруч гехнувся, чомусь рачки, Веня, із чорною, потрісканою, кривавою пикою, і лише Рогов підвівся на ноги, присівши й одразу випроставшись. Рогов схопив Веню за комір, той відштовхнувся ногами, встав і побіг.
Сиплячи й задихаючись, спливаючи довгою, тягучою, гірко-солодкою слиною, вони мчали по дворах, поки не знесиліли й не сховалися, очманілі, у під’їзді «хрущовки».
Стояли рачки, з помутнілими очима, з розкритими ротами, безуспішно намагаючись продихнути. Хтось заходив у під’їзд, але соромно не було…
– Синку, ти… був у Москві? – Голос мами у слухавці звучав приречено й скорботно.
Сашко готовий був роздерти своє обличчя, чуючи цей голос.
– Був, – відповів він глухо, високо піднімаючи розбиту губу, тому слово «був» пролунало як «’ув».
– …Ви всі в розшуку, – сказала мама, і в її голосі була ледь чутна надія, що Сашко