що прямує між прерії,
Слобідських поселенців запилений віз
Підповзає під небо без валіз і без віз
В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще – двері.
Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,
Темношкірі мулатки – безсоромні і хтиві,
Перетравлюють спирт майже так, як і флірт,
Сторожкі амазонки сухоі землі
П’ють горілку і членствують в комсомольськім активі.
Отже, все як було, всюди сталість часів,
Йде саджання картоплі й дозрівання потенції.
Заплювали автобус діти синіх степів,
А на хвилях чадної гарячої течії
Зависає надірваний блюзовий спів.
Це занепад епохи, це п’янкий декаданс,
Захмелілі ковбої, комуністи і фермери
Заселяють уперто слобожанський Клондайк,
В рурі степу зникає травнева вода,
Й цвинтарі переповнено нічними химерами.
Все прямує вперед, і автобус згори,
Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,
Його нутрощі повняться спинами риб,
Бруд луски і кісток уповільнений скрип —
Це і є громадяни – покірні й безкровні.
Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —
Ця країна загиджена ними по вінця,
Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,
Я прямую німим лабіринтом степів,
А навколо доконує хвора провінція.
Були дощі.
Потім їх не стало.
Відходили важко, немов помирать.
Зі старого під’їзду крізь розбиті двері
вийшов рожевий деґенерат.
Біла льоля.
На грудях дзвіночок.
А що треба ще для гарного хлопця?
Вдень лазив смітниками, а ввечері виходив
кланятись рожевій маковині сонця.
Вночі блукав
глухими степами,
вперто бився в місячнім промінні,
ротом мух на льоту відловлював,
щодня вдосконалюючись у власному вмінні.
На ранок повертався
в порожнє місто —
як завжди, веселий, як завжди, в дусі,
ніс яскраву квітку будяка
своїй коханій рожевій бабусі.
Ось і гаразд,
Ось і ідилія —
бабуся й онук, і хвилини пройдені,
і в тиху кімнату крізь жовті гардини
сипало сонце свої рожеві промені.
Замки попсовано, і пси голодні —
Десь тут повинна бути межа.
Вмиваєш руки, та в теплі долоні
Сиплеться жовта іржа.
Наводиш приціли, та слабне зір.
І дивишся з-під перуки
Як падає сніг,
Як жовкне папір,
Як пахнуть іржею руки.
Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав,
притулків, монархів, анархів, жидівських громад, республік,
стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав,
ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі —
продажу свого ближнього, тож за першої нагоди
наважився позбутися пут, котрими тебе в’язали,
тобто змінити провалля Сходу, серед якого вижити був не годен,
на