струмінь повітря, мов з пробитого ската.
Тож прямуй – без натхнення, але й без упину,
Колись та й ввшрешся, хочеш не хочеш, ти
В неба червону масивну стіну,
Котру, на щастя, не перескочити.
Але ще відчай, шматками туману зім'ятими,
В твої легені не проника,
І хоч простір наповнено газом сірятини,
Ти все ж запалюєш свого сірника…
…Коли ж нарешті сонце здійметься
І освітить рвані кістки й капіляри,
Ранковий промінь раптово задивиться
В твої сині згублені окуляри.
В почині завжди є процес
твого народження. І це —
суттєвий крок до заморок
життя. Під владою зірок
вже наростає твій процент,
що зменшує твій строк.
Та разом з тим це та пора,
коли виходить на-гора
твоя залежність від умов
народження. І ти, немов
сліпий, не здатен вибирать
поміж вітчизн і мов.
Тому твоя вітчизна – це
твоє тавро і твій кацет,
чий прояв є надміру злим,
бо туго стягнено вузли,
і хоч гидке твоє лице,
та мусиш бути з ним.
Вітчизни – різні. І твоя,
на жаль, не з кращих. Все ж не я,
так інші цей сприймають край
з утіхою. Тож, хоч тікай,
«любов к отчизні» в цих краях
завжди була за кайф.
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
………………………
Вважай, тобі не повезло,
бо здавна згублене весло,
яким би вигріб ти звідсіль.
І це була б розумна ціль,
бо громадянство тут є зло,
що роз’їда, мов сіль.
Країна ця – великий гріх
людей і Бога. Наш поріг
навряд чи подолать кому —
він неприступний, ніби мур.
І це нагадує скоріш
не дім, але тюрму.
У тому сенсі, що таки
ти звідси міг би утекти.
Проте – за чим? Щоб десь вночі —
і побивайся, і кричи
в надії марній зішкребти
лілею на плечі.
Простіше вірити, що ти
сидиш в оточенні води
або пісків, їх не пройти,
тому кордон – кінець мети,
де розбудовано пости
і зірвано мости.
І це об’єднує народ,
підтримує нейтральність вод
і невгасимий блиск в очах.
Суспільству ж прагнеться вбачать
в усьому цьому вищий код
ментальності. Хоча,
на перший погляд, їх не є —
подібностей, чий сплав дає
основу єдності, але
єднання є, хоч і мале.
Наприклад, сонце, що встає,
чи