руки вільного січового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надії поновити свою колишню вольницю і на повні груди вдихнути солоне повітря морських просторів, або вийти на волость, щоб здійняти меч на звільнення рідної землі, на тілі якої, немов мерзенні паразити, впивались її кров'ю іноземні феодали, жиди-орендатори і породження чужого українцям римського католицизму – унія…
Коли Омелько нарешті замовк і встав із-за столу, Іван теж піднявся, маючи на меті провести його.
– Ти лягай, відпочинь. Завтра новий бій, – поклав йому руку на плече Омелько.
– Нічого. Вийду на повітря, проведу. Заодно гляну, як там мої…
– Ну, як знаєш.
Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скільки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать і всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових і сонне хропіння коней, Омелько повернувся до Івана.
– Як твоя Ганна?
– Очікує на мене. Вона залишилася на хуторі.
– Напевне, плакала та причитала, коли від'їздив? Богун раптом пригадав повні сліз, але усміхнені очі.
– Вона… Знаєш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслід. Але тільки я знаю, що коїлося в неї на душі.
Омелько посміхнувся в темряві.
– Не така, як звикли…Звичайно. Кохаєш її?
– Більше, аніж власне життя.
– Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Іванові в очі. – Я часом заздрю тобі по-доброму. Знаєш ті корчми на кордоні?
Іван хитнув головою. Він розумів, що мав на увазі Омелько. Запорожці, свято дотримуючись традиції, котра забороняла присутність жінок у межах Січі, все ж залишалися переважно здоровими молодими чоловіками, тож не могли обходитись без жіночого товариства. Його вони знаходили на кордоні України і Дикого Поля, у корчмах, шинках і заїжджих дворах. То не було зазвичай великим та чистим коханням, але все ж вирішувало деякі проблеми, залишаючись дешевим замінником звичайних відносин між чоловіком та жінкою. Жінки легкої поведінки, які існували у всі часи і у всіх народів, задовольняли забаганки воїнів під час короткого перепочинку. Не всі мешканки тих напівдиких місць, звичайно, були повіями, але прикордонне життя, коли доводиться жити одним днем, не зазираючи у завтра, котре несло в собі важку боротьбу і смертельну небезпеку, не надто підходило для сентиментів і шляхетських манер. Під час буревію неможливо виростити квітучий сад, а суворий ґрунт пустелі в змозі дати життя лише бур'яну. Нам просто поталанило, Ганно, нам поталанило. Тож ми мусимо посміхатися нашому щастю, приймаючи його таким, яким воно дається в наші долоні. Швидким, немов води гірського потоку, складеним з яскравих, але коротких зустрічей, переділених довгими розлуками.
Він йшов через сплячий табір і мовчки оглядав тих, кого ще вчора бундючні польські нобілі презирливо кликали робучим бидлом, і хто сьогодні вдень уже сказав своє рішуче слово, примусивши важку кавалерію Речі Посполитої