наблизилися до вчиненої за окопом засідки. Ще двох зарубав, заставши зненацька і кинувшись до них конем, гарячий гусарин. Але насмішливі козацькі вітання, урешті-решт, зробили свою справу – під час чергового обстрілу з луків вдарили гармати.
– Лягай! – крикнув Богун, і сам мерщій кинувся під захист возів, коли від польського окопу гримнув артилерійський залп, і повітря з вереском розрізала розжарена картеч.
«Бах!» – дерев'яний щит на возі гулко застогнав, прийнявши на себе попадання досить великої кулі. Над головами козаків пролетіла сама смерть, зоравши поле позаду полків. У кількох місцях, щоправда, разючі снопи картечі зрізали-таки тих, хто загаявся і не встиг припасти до землі. Тиша. Польські гармаші почали завзято шурувати стволи гармат.
– Лучники! Братики! – несамовито заволав Богун, підхоплюючись.
За мить відчайдушні запорізькі влучки вже засипали стрілами артилерійські позиції ворога. Нищівні стріли одного за одним почали виривати із строю німецьких найманців, які, прикладаючи до стволів гармат нюрнберзькі квадранти, брали більш низький приціл, готуючись до другого залпу.
Богун прислухався. Від табору настирно і гулко наказували продовжити наступ тулумбаси. Так потрібно. Так повинно бути. Вперед і тільки вперед. Він зайняв своє місце на чолі сотні, готовий продовжити наступ. Наступ незахищеними грудьми на жерла ворожих гармат. Крок за кроком пішли сотні. Гостра небезпека, здається, запалила не тільки запорожців, а й новобранців-селян. Засвистіли-гаркнули шибайголови могутніми голосами, і голоси ці поглинув громовий залп ворожої армати. Богун шкірою відчув близькість смерті, але лише заграв жовнами і вище підняв шаблю. На якусь мить він утратив відчуття реальності і побачив себе перед стінами нещасного Синопа в тому пам'ятному і такому далекому в часі поході. Він уже готовий був, забувши про все, кинутися на ворога, коли до свідомості настирливо вдерся дрібний гуркіт литавр.
– Назад! Назад! – здійняв він вгору обидві руки і почав відходити, пропікаючи очима ляхів на окопі. Цієї хвилини він відчув себе, неначе кінь, якому на повному чвалі затягли вудила, одночасно даючи остроги. Але, не піддаючись раптовому пориву, він відступав.
І нарешті ворота окопу відчинилися. Пишне шляхетне лицарство, здійнявши вгору різнобарвні прапорці на кінчиках ратищ, рядами по п'ять вершників почало виїздити з найближчих до козаків східних воріт. До тих, хто з'являвся зі східних, приєднувались дві колони, що їх випустили південні і північні брами ворожого табору. Товариші гусарських хоругв притримували гарячих коней, швидко проводили циркуляції, утворюючи на полі навпроти фронту козацьких полків якусь подобу розпластаного в польоті орла, головою якого були блискучі гусари, кінчики крил утворювали більш просто оснащені драгуни, між якими чорніли чорні обладунки рейтарських рот.
– Клюнули-таки! На біса і всім чортам! Клюнули, пане сотнику! – долетів до Івана голос хорунжого Тетерки.
– Добре! –