сльози і крики. Ляпаси, від яких Лідчина голова відлітала далеко назад, дивно ще, як вона й зовсім не відірвалася. Були загальні збори в ліцеї, і закриті батьківські збори, і питання слідчого: хто завдав смертельного удару? Цей? Чи цей? Шило в засохлій крові: це шило? Не це?
Лідка на все відповідала однаково, тупо: не пам'ятаю… не помітила… Злякалася, не бачила… І слідчий, худорлява молода жінка, усе дужче зневажала її й навіть ненавиділа. І не надто старалась приховати свої почуття.
– Здається, дехто з наших дітлахів дуже сумно почне своє доросле життя… На початку циклу опинитися в колонії – паскудно, особливо для молодої людини…
– А ви спочатку переживіть апокаліпсис, – сказала Лідка несподівано для себе.
Слідча дивно подивилася на неї, скривилась і відпустила. Не підводячи голови, Лідка вийшла з кабінету директора, де відбувалися допити свідків, спустилася на другий поверх, постукала й увійшла. Сіла на своє місце.
Рисюк дивився на неї. Вона відчувала його погляд над вухом. Терпіла хвилини три, потім повернула голову, з викликом утупилась сусідові в очі:
– Ну що?
Рисюк дивився, на відміну від слідчої, не зневажливо. Але й без співчуття.
Лідка повернула голову так, аби Рисюкові краще було видно пластир на щоці:
– Гарно? Подобається?
– Агов, розмови на першій парті, – стомлено сказала хімічка.
– Не подобається, – Рисюк відвів погляд. Сказав собі під ніс, нібито й не зважаючи на слухачів: – Бардак… Чорт, який бардак… Ніхто нічого не вчиться…
Лідці здалося, що ці слова вона вже десь чула.
Їй здавалося, все місто має стати сторч головою, що всі газети мають вийти в жалобних рамках; нічого схожого. Сусідка Свєтка повідомила, що в двісті п'ятій уже були подібні жертви. Що у великій бійці з сімдесят сьомою, наприклад, трьох хлопців забили ногами. «Життя не знаєш», – казала Свєтка поблажливо.
Зате ліцей вирував. Середня група – Лідка чула – уголос говорила про помсту. Про непримиренну війну; раніше миролюбні ліцеїсти, виявляється, тільки й чекали на іскру, щоб розплатитися з двісті п'ятою «за все». Ридма ридали Інжині однокласниці – може, за життя у бідолашної дівчинки не було такої сили друзів і подруг. Дехто пропонував використати батьківські зв'язки, але більшість гордували підтримкою дорослих. Точилися відверті розмови про зброю, про вибухівку; Лідку млоїло. Боліла поранена щока. Соромно було дивитися на себе в дзеркало. І звісно ж, не хотілося зустрічати Славка Зарудного.
Славко сам підійшов до неї на перерві. І захопив зненацька.
– Батько питав – як справи?
– Добре, – вона погладила пластир на щоці. – Я тобі підшивки принесу завтра просто в ліцей.
– Завтра мене не буде.
– Тоді післязавтра, – сказала вона, думаючи про своє. Славко помовчав.
– Мене взагалі більше не буде в ліцеї. Переходжу на екстерн… із репетиторами.
Тепер помовчала Лідка.
– Через… цю дурнувату колотнечу?
– Так, – Славко не став відмагатися. – І