Усім чогось дуже важливо зберегти видимість життя. Говорити про літо, стригтись і фарбувати волосся, купувати новий купальник. Домовлятися з начальником щодо відпустки у червні. Висаджувати квіти в горщичок, проводити консультації перед іспитами, репетирувати випускний вечір для середньої групи – при цьому майже повіривши, що ні відпустки, ні червня, ні випускного НЕ БУДЕ…
Завтра, тридцять першого – твір.
Другого – математика. П'ятого – історія. Дев'ятого – хімія.
Дев'ятого.
Лідці захотілося спати. Вона лягла на диван і з головою загорнулась у плед. У кімнаті спекотно й задушливо, але цей дріж…
Сон не брався.
Вона сіла на дивані. Зуб на зуб не попадав.
Вона захворіла.
Ні, вона здорова. Вона просто дико стомилася від чекання. Від страху. Іще ці іспити, ніби старий гірчичник, який чомусь не можна зняти. Людина вже помирає, а їй гірчичник на грудях, і не можна відліпити смердючий папірець, чомусь не можна…
Лідка вийшла на балкон.
Було тепло й вогко. Пахло мокрим пилом.
Вона навалилася на перила й подивилась униз. Під самим будинком лежала темна смужка асфальту. Якщо впасти головою вниз…
У якусь мить їй повірилось, що вона не просто може це зробити – а не зуміє цього уникнути. Перелізе через перила і стрибне, як навчали в басейні, головою вниз. Раз – і нема нічого…
Третій поверх. Низькувато. Був би, наприклад, сьомий – не роздумувала б, а так лишається ймовірність невдачі, болю, життя зі зламаним хребтом. Якщо піднятися на дах… Але ж це треба виходити з квартири, кудись іти, зустрічати сусідів, відповідати на їхні здивовані питання…
Лідка розтиснула пальці на перилах. Побрела в кімнату, ввімкнула телевізор. Просто так, механічно.
– …літні люди чудово пам'ятають, як під час позаминулої кризи, в кінці п'ятдесят першого циклу, тобто майже сорок років тому, така сама знавісніла банда грала на природному для людини страхові апокаліпсису! їхні рекламні тексти використовують майже дослівно й теперішні крикуни, збігається час початку кампанії – за двісті днів до оголошеного строку, а день вибрано вкрай цинічно – напередодні випускних вечорів наших дітей!
Лідчині щоки й вуха спалахнули, засвербіли, зробилися пекучо-гарячими й, напевно, сліпучо-червоними.
– Здрастуйте, Андрію Ігоровичу…
І, ніби почувши й белькотіння, депутат Зарудний енергійно кивнув:
– Так! Удар усією своєю вагою випав саме їм, тим, хто чекає свого першого апокаліпсису! На них, хто не знає ціни бульварних листівок! Саме серед останнього покоління, причому середньої та молодшої груп, зі страшною швидкістю зростає кількість суїцидів, множаться молодіжні секти, причому я волів би бачити свого сина в підлітковій банді, ніж у такому от клубі самогубців!
Лідка дурнувато засміялась. Уявила собі Славка в «підлітковій банді» – того Славка, що сидить тепер за трьома замками…
– А ми, батьки? – Андрій Ігорович подався вперед, утупивши погляд Лідці в перенісся. – Ми приділяємо час тому, щоб розвіяти передчасний страх наших дітей?