наприклад, до зоопарку ні в кого не доходили руки. Продовольча криза, транспортна криза, епідемія… І всі ці красені лишилися тут і загинули в клітках. А в цьому циклі ми подбали заздалегідь…
Позаду, відставши кроків на п'ятдесят, брели двоє байдужих на вигляд здорованів. Дихали повітрям. Ніби мимохідь оглядали лавки та кущі з обох боків від алеї.
Зарудний зупинився. Провів долонею по огорожі, скептично подивився на свою руку і притулятись не наважився.
– Ось я й дожив до синового повноліття, – стиха сказав він, дивлячись у небо. – Хто б міг подумати… Лідо, що ти хотіла сказати?
Вона перевела дух. Зараз вона скаже. Ну ж бо, один, два, три…
Зарудний раптом схопив її за руку:
– Дивись!
Величезне, наполовину всохле дерево здавалося всуціль укритим білками. За хвилину виявилося, що білок усього дві, що вони носяться, танцюючи, обплітаючи рухами стовбур, дражнячи одна одну, граючи в такий собі каскадерський різновид квача. Діда дивилася на білок і відчувала депутатову руку на своєму зап'ястку.
Гаряча долоня.
Їй захотілося, щоб ця рука погладила її по голові. І по плечу. І по щоці. їй захотілося взяти цю руку – й ніколи не випускати. А ще краще – торкнутися губами.
Білки розбіглися; одна з них перестрибнула огорожу, вскочила в дерев'яне колесо й запрацювала лапками, ніби на тренажері.
– Ось так і крутимось по колу, – глухо сказав депутат Зарудний.
– Що? – спитала Лідка, боячись поворухнутись.
Але він усе одно випустив н зап'ястя.
– Що ти хотіла мені сказати, Лідо?
Лідка проковтнула слину. Зараз їй найбільше хотілося попросити, щоб він знову взяв й за руку.
Але вона мовчала.
– Завтра дев'яте червня, – промовив Зарудний, вивчаючи стрілку-дороговказ. І підсмикнув рукав піджака. Коротко блиснув циферблат дорогого годинника.
Лідка мовчала.
– Лідо… Ти ж більше не боїшся? Цього… оголошеного апокаліпсису?
Вона подивилася йому в очі:
– Ні. Ви навчили мене не боятися.
Ось і все. Все сказано.
Зарудний засміявся. Вітер грався його краваткою – тонкою й темною, з нерозбірливим дрібним візерунком.
– Мабуть, ти маєш рацію… Ці покидьки у в'язниці, і вони вже нікого не налякають. А післязавтра буде Славків випускний, – він помовчав. Лідка чекала. – Але апокаліпсис… усе одно настане. Хоч через півроку, хоч через рік…
Лідка вперто відкопилила нижню губу:
– Байдуже. Я не боюся.
– Так, – депутат Зарудний першим відвів погляд. – Мабуть, ти маєш рацію… Лідо. Бачиш…
У далекому вольєрі закричала якась недовивезена тварюка.
– Моя мама загинула під час минулого апокаліпсису, – сказав Зарудний якось навіть ображено. – Ти гадаєш, й накрило гарячою хмарою? Чи вона отруїлась? Чи попалася глефам?
Лідка мовчала. їй раптом стало холодно.
– Ні. її затоптали перед самими Воротами.