західної імперії від постійних ударів, яких завдавали своїми наскоками варвари, піднесли їх, відновили добрий лад і майже мирне проживання.
V
І справді, якщо Італія та інші провінції під ударами варварів зазнали страшної напасті, то це було в часи від Аркадія і Гонорія до Теодоріха. Бо якщо зважити на те, скільки шкоди завдає будь-якій республіці чи монархії зміна державця чи способу правління, навіть коли до цього причетні не зовнішні сили, а тільки горожанські чвари, якщо переконуєшся, що найменші зміни можуть принести загибель навіть наймогутнішій республіці чи монархії, то легко можна уявити, як потерпали Італія та інші римські провінції, де змінювалися не лише уряди чи державці, а й закони, звичаї, сам спосіб життя, віра, мова, вбрання, імена. Адже навіть не всіх цих напастей, а кожної зокрема досить, щоб вжахнути найзагартованіпіу людину. А що ж воно діється, коли випадає бачити їх навіч і терпіти на своїй шкурі! Все це викликало і руїну, і появу та розростання багатьох міст. Стерті були з лиця землі Аквілея, Луні, К'юзі, Пополонія, Ф'єзоле і безліч інших. Заново повстали Венеція, Сієна, Феррара, Аквіла й інші селитьби та замки, яких я задля стислості хроніки не згадуватиму. З дрібних виросли у великі Флоренція, Генуя, Піза, Мілан, Неаполь та Болонья. До цього слід додати руїну й відновлення Рима, а також інших міст, занепалих і відроджених. Унаслідок усіх цих руйнацій та напливу нових племен виникають нові мови, – от якими заговорили у Франції, Іспанії, Італії: злиття рідної мови племен з мовою Давнього Риму створило нову манеру спілкування. До того ж змінилися назви не лише країв, а й озер, річок, морів та імена людей. Бо у Франції, Італії, Іспанії звучала нині сила нових назв, геть-то відмінних від колишніх: так, скажімо, По, Гарда, острови Архіпелагу, не згадуючи вже багато інших, здобули нині інші назви, добряче спотворені проти давніх. Людей стали називати не Цезар чи Помпей, а П'єтро, Джованні й Матео. Але з усіх цих змін найвідчутнішою була зміна віри, бо дивам нової реліїії протистояла звичка до давньої, і від їхнього зіткнення пішли між людьми колотнеча і прикрий розбрат. Якби християнське віровчення було єдине, то менше було б незгоди, але змагання між церквами грецькою, римською, равеннською, ба більше – між єретичними сектами й католиками всіляко колотили миром. Приклад цьому Африка, яка потерпіла куди більше від визнання вандалами аріанської єресі, ніж від їхньої природної хтивості й жорстокості. Биті безперервним лихом люди видавали очима своїми страшенну тугу своїх душ, оскільки, окрім того зла, яке вони мусили терпіти, більшість їх не могла просити Божої помочі, упованням на яку живуть найубогіші, адже багато хто з них не відав до пуття, якого Бога благати, і так і гинули в убозтві, позбавлені всякої оборони й надії.
VI
Ось чому Теодоріх заслужив чимало похвал, перший поклавши край усім цим напастям. За тридцять вісім років свого правління в Італії він так підніс її вгору, що де й поділися колишні війни та розрухи. Проте зі смертю