рада з дванадцяти радників, які щороку призначали правителів у кожне володіння і їхні міста. Папа і в Римі, і в усій Італії мав більший чи менший вплив, залежно від того, наскільки він підходив під ласку цезарів чи тих, хто був у цьому панстві найдужчий. Цезар Отон прийшов в Італію, забрав королівство у Беренгаріїв, які царювали тут п'ятдесят п'ять років, і повернув верховному понтифіку його колишню гідність. Цезар мав сина й онука, які теж, як і він, звалися Отонами і які змінялися потім на троні один по одному. За Отона III римляни прогнали з міста папу Григорія V, Отон одразу ж допоміг йому і знову вернув до Рима, а папа, щоб покарати римлян, позбавив їх права обирати цезаря і доручив обрання його шести германським правителям: трьом духівникам, єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському, і трьом світським – державцям Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Сталося теє року тисяча другого. Зі смертю Отона III германські властителі обрали цезарем Генріха II, дука Баварського, який після дванадцяти років панування зрештою коронувався на папу під ім'ям Стефана VIII. Генріх та його дружина Симеонда вели найсвятіше життя, про що промовляють безліч храмів, які вони вщедряли своєю благодією або навіть будували, як, наприклад, базиліка Сан Миньято, неподалік від Флоренції. Генріх II сконав тисяча двадцять четвертого року, трон перейшов до Конрада Швабського, а від того – до Генріха III. Останній прийшов до Рима, бо у Церкві існувала схизма між трьома папами, прогнав їх усіх і підтримав обрання Климента II, який вінчав його цезарською короною.
XIV
Італією правили тоді почасти народні магістрати, почасти державці, почасти цезарські намісники, головний з яких, що верховодив над усіма іншими, називався канцлером. З державщв найсильнішим був Готфрід, одружений з графинею Матильдою, дочкою Беатриси, сестри Генріха II. Це подружжя мало в посіданні Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що тепер іменується Патримонієм. Верховні понтифіки знай мусили тоді воювати з честолюбними намірами римського народу, який спершу скористався папською владою для того, щоб скинути ярмо цезарів; потім, щоб перебрати зверхність у місті і панувати як йому заманеться; відтак він раптом став запеклим ворогом понтифіків, і вони зазнали від цього народу більше кривд, ніж від будь-якого християнського монарха. У ті часи, коли папи, погрожуючи відлученням від Церкви, наганяли страху цілому християнському Заходу, народ римський бунтував проти папського престолу, і обидва ці суперники тільки й намагались, щоб урвати одне в одного владу й пошану. Тоді папство перейшло до Миколая II, і як Григорій V позбавив римлян права обирати цезаря, так Миколай II забрав у них змогу вінчати папу, захотпшш, щоб надалі це робили кардинали. Але цього здалося йому замало, і він, змовившись із властителями, які царювали нині в Калабрії та Апулії, з причини, про яку мова попереду, змусив усіх урядовщв, посланих римлянами по всіх їхніх володіннях, присягнути папі, а декого він навіть скинув з посади.
XV
Зі смертю Миколая