усе ще залишався в Римі і правив ним як сенатор. Папа, відмовляючись терпіти його владу, поїхав жити до Вітербо і покликав в Італію цісаря Рудольфа проти Карла. Отак верховні понтифіки чи то з ревнощів до віри, чи то з себелюбства постійно закликали до Італії чужинців і починали нові війни. Тільки-но вони підносили якогось володаря, одразу ж каялися в цьому і зводили його зі світу, так нестерпно було для них, щоб у провінції, панувати над якою вони були безсилі, царював хтось інший. Державці теж від цього потерпали непомалу, бо, воювали папи чи утримувалися, але вони завжди брали гору, якщо тільки не вдавалося якось схитрувати, як було з Боніфацієм і деякими іншими, яких цісарі, розігруючи з себе приятелів, зуміли полонити. Проте Рудольф до Італії не приїхав, бо стала на заваді війна, яку він провадив проти короля Богемського. Адріан помер, і папство обійняв Миколай III з роду Орсіні, муж вельми хоробрий і честолюбний, який вирішив будь-що підірвати владу Карла. Він підохотив цісаря Рудольфа нарікати на те, що Карл тримав у Тоскані свого намісника, аби підсобляти гвельфам, яких він зі смертю Манфреда реабілітував. Карл поступився цісареві, відкликав своїх намісників, і папа послав до Тоскани свого небожа, кардинала, щоб той панував там іменем цісаря. На віддяку за цю ознаку пошани цісар повернув Церкві Романью, забрану у неї його попередником, і папа поставив дуком Романьї Бартольдо Орсіні. Відчувши себе досить сильним, щоб змагатися з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського титулу і оприлюднив декрет про те, що жоден царський нащадок не може віднині стати римським сенатором. Він виношував також задум відібрати у Карла Сицилію, і з цією метою він змовився з королем Педром Арагонським, але змова ця завершилася успішно лише за його спадкоємця. Хотілося йому до того ж посадити на трон ще двох своїх рідних, одного на ломбардський, а другого – на тосканський, аби вони відборонили Церкву від німців, які запрагнули б напасти на Італію, і проти французів, зверхників у цьому королівстві. Одначе він помер, забравши в могилу ці свої задуми. Це був перший папа, який відверто висловив честолюбні прагнення і який намагався нібито задля величі Церкви ущедрити своїх родичів благами й почестями. Увесь цей час, про який ми розповідали, згадувати про небожів і взагалі папських родичів не випадало, зате нині літопис наповниться ними так, що нам доведеться писати про папських синів. І якщо досі понтифіки намагалися робити їх впливовими державцями, то тепер їм залишається тільки передавати понтифікат своїм нащадкам у спадок. А втім, сказати по щирості, створені ними панства існували до останнього часу вельми недовго. Понтифіки здебільшого жили короткий вік, через що їхня розсада не могла закоренитися. Якщо це і вдавалося, то паростки коріння пускали кволеньке і, позбавлені підтримки, під першим же сильним вітром усихали.
XXIV
Спадкоємцем згаданого папи став Мартин IV. Родом француз, він тягнув руку за Карлом, котрий на віддяку за це послав свої загони у Романью, щоб приборкати тамтешніх