берег – пустельний. Жодна жива душа не зустріла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори і Подолу – Верхнього і Нижнього міста – стояли тисячі киян і з жахом дивилися на загін вершників, що перебрався через Дніпро і тепер крутою доріжкою піднімався до Хрещатого яру. І було чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхніх витривалих коней. Вони вже погромили і поневолили Заліську Русь, підкорили половців, що кочували між Волгою і Дніпром, сплюндрували Переяслав та Чернігів, а нині добралися до Києва. Було чого тремтіти!
На всіх дзвіницях міста били на сполох. Гучна луна котилася на далекі околиці – і на Дніпро, і на Десну, і на Либідь.
І серця людей стискалися від смертельної туги. Перед Лядськими[25] ворітьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печерського монастиря та Звіринця, Жокте сказав Добрині:
– Веди нас до Золотих воріт – головних воріт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангіра[26], вступати до столиці орусутів через якісь бічні, другорядні.
Добриня повів монголів поза валом на гору.
Ось і Золоті ворота! Перед ними – просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишші, розкинулося велике передмістя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звідси пролягав битий шлях на Васильків та Поросся. А там, далі на захід, через яр Кудрявець, видніється Копирів кінець[27], велике передмістя, обнесене такими ж високими валами, як і Київ, тут стояли дерев’яні будинки купців, багатих ремісників та людей прийшлих – іудеїв, греків, німців, скандінавів, що колись давно лише наїздили до Києва з товарами, а згодом поселилися тут. Особливо багато було іудеїв: купці та ремісники мали двори на Копиревому кінці, а єврейська біднота заселила обидва узбіччя Бєлгородського шляху, що виходив із Білгородських, або Західних, воріт Копиревого кінця і вів до Білгорода на Ірпені і далі – в Болохівське князівство та Галичину. З Києвом Копирів кінець з’єднувався Іудейськими ворітьми. Ця ділянка київського валу була неприступна для ворогів.
Золоті ворота вражали величчю і красою кожного, хто вперше бачив їх. Збудовані Ярославом Мудрим у 1037 році, на природному узвишші, ворота високо підносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либеді. Здалеку – з півдня і заходу – виднілася золота баня церкви Благовіщення, що стояла на кам’яних стінах воріт, і від того назвали їх Золотими.
Добрині перехопило дух. Які знайомі, рідні місця! Скільки разів проїздив він з батьком та братами через Білгородські і через Золоті ворота, везучи в Київ крицю, збіжжя, дрова! Пізніше, коли йому звернуло з сімнадцяти, і сам їздив сюди. А потім, здавши вантаж купцям чи ремісникам, бродив гамірливими вулицями та майданами міста, розглядаючи, як диво, величні собори, боярські тереми, ошатно одягнутих людей.
Які були далекі і щасливі роки! Здавалося, так триватиме довго-довго – все життя. Та ба! Чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму повертає… Одного дня йому дуже не пощастило. І коли? Саме напередодні весілля…
Думка блискавично сягнула на п’ять років назад.
Йому