міста і почав розглядати і ворота, і високий вал, і рів перед ним, і потемнілі від часу й негоди заборола, тобто дерев’яні стіни, на яких товпилися кияни.
– І ніякі вони не золоті! – з розчаруванням промовив Жокте. – Лише баня церковці та хрест позолочені. Та що з того! Хіба їх візьмеш з собою?
Не злазячи з коня, він задер голову – аж замалим не впав з неї лисячий малахай – і примружив очі на киян, що мовчки дивилися на невиданих досі чужинців.
– Ген їх скільки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб відчинили ворота послам джихангіра Мунке! Та хай не гаються!
Добриня виїхав наперед, приклав долоні до рота – голосно загукав:
– Кияни! До вас прибуло посольство від мунгальського хана Менгу, двоюрідного брата Батиєвого. Відчиніть ворота!
Кияни, що стояли на надбрамній вежі, почали перешіптуватися. Потім один перегнувся через забороло і гукнув у відповідь:
– Дуже велике посольство! Більше ста чоловік! Як же його впускати?
Голос його був владний, а одяг добротний – видно, боярин якийсь.
Жокте пожував сухими губами, подумав.
– У місто ввійде лише п’ять послів з товмачем та полонениками. Вам боятися нічого!
– А чого посли хочуть? Можна і так перемовитись! – не піддався боярин.
Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луці сідла.
– Ну, які перемови, коли ви вгорі, а ми внизу?
Кияни знову почали радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарешті пролунав той же голос:
– Гаразд, ми впустимо вас. Але військо хай залишається на місці.
Жокте оскірнувся, в його вузьких очицях спалахнули радісні вогники.
– Вай-пай! – поплямкав задоволено губами. – Видно, наша слава мчить попереду наших коней! Нам відчиняють ворота!.. Якщо мешканці Киюва відчинять їх і перед Мунке-кааном, то це буде найбільша і зовсім безкровна для нас перемога в цьому поході! А ми повернемося додому багатіями! Вай-пай!
Він був задоволений початком своєї посольської діяльності і не приховував цього перед підлеглими. Ті теж плямкали губами:
– Вай-пай!
Тим часом забрязкотіли ланцюги – і через рів було перекинуто підйомний міст. Розчинилися окуті залізом дубові ворота, з грюкотом піднялися важкі залізні ґрати. Шлях до Києва був вільний.
4
Щоб терджуман не втік, Жокте помістив його між послами і п’ятьма невільниками-чернігівцями, що із зв’язаними руками і накинутими на голови лантухами брели посередині. За ними пильно пантрували дебелі баатури, у кожного з них – шабля при боці та на зап’ясті правої руки на міцному ремінці – замашний дубовий шокпар.
Посли йшли не поспішаючи. Жокте на викривлених ногах, як гусак, коливався попереду, приглядався уважно до чужого міста – до валу, до будівель, до вулиць та людей, бо знав, що каан обов’язково розпитуватиме про все це.
Приглядався і Добриня, і серце його мліло, що знову побачив Київ і руських людей, але й гірко робилося, що прийшов сюди вісником великого нещастя.
Іде