чай, або нічого.
Клері впустила поділ топу, весь у мокрих плямах, і спитала:
– Що мені тепер робити?
– Почнімо з того, що ти трохи розповіси мені, що сталося, – сказав Годж, порпаючись у кишені. Він витягнув чистий новий носовичок і простягнув їй. Вражена Клері взяла його. Вона ніколи досі не зустрічала людей, що носили із собою носовичок.
– Істота, на яку ти натрапила у своїй квартирі, була першим демоном, якого ти побачила? Ти до того здогадувалася, що такі створіння існують?
Клері заперечно похитала головою, потім спинилася.
– Ще одного я бачила напередодні, та я не розуміла, хто це. Коли я вперше побачила Джейса…
– Так, звичайно, як я міг забути, – кивнув Годж. – У «Пекельному лігві». То було вперше?
– Так.
– А твоя мама ніколи не розповідала тобі про інший світ, який більшість людей не можуть бачити? Може, вона особливо цікавилась міфами, казками, легендами, фантастичним?..
– Ні. Мама ненавиділа всі ці речі. Вона навіть диснеївські мультики не любила. Мама не любила, коли я читала манґа[8]. Вважала, що це для малюків.
Годж почухав голову. Його волосся й не поворухнулося.
– Дуже дивно, – пробурмотів він.
– Не зовсім, – сказала Клері. – Моя мати не була дивачкою. Вона була цілком нормальною людиною.
– Будинки нормальних людей зазвичай не обшукують демони, – спокійно сказав Годж.
– Можливо, це якась помилка?
– Якби це було помилкою, – відповів Годж, – і ти була б звичайною дівчиною, то не побачила б демона, що напав на тебе. Твій розум сприйняв би його як щось абсолютно інше: злого собаку чи навіть іншу людину. А ти бачила його, він говорив з тобою…
– Як ви дізналися, що демон говорив зі мною?
– Від Джейса. Ти ж сама йому сказала.
– Він шипів, – здригнулася Клері, згадавши демона. – Він хотів з’їсти мене, але, наскільки я зрозуміла, йому заборонялося.
– Равенерів, як правило, контролює більш могутній демон. Самі вони не дуже розумні чи здібні, – пояснив Годж. – Він не обмовився, що саме шукав його господар?
Клері задумалася.
– Він згадував якогось Валентина.
Годж так різко випрямився, що Г’юґо, який зручно вмостився на плечі, злетів у повітря, роздратовано каркаючи.
– Валентина?
– Так, – підтвердила Клері. – Те саме ім’я я чула від хлопця в «Пекельному лігві», тобто від демона.
– Ми всі чудово знаємо це ім’я, – сказав Годж. Його голос був спокійним, та Клері помітила, що руки трохи трусилися. Г’юґо знову сидів на плечі, настовбурчивши пір’я.
– Це демон?
– Ні. Валентин був Мисливцем за тінями.
– Мисливець за тінями? А чому ви сказали «був»?
– Тому що він помер, – прямо сказав Годж. – Він мертвий уже шістнадцять років.
Клері відкинулася на диванну подушку. В голові пульсувало. Може, не треба було відмовлятися від чаю?
– Можливо, це хтось інший? Тезко?
Смішок Годжа був зовсім невеселий.
– Ні.