то за диво такеє?!» – видовбується врешті з моєї пам’яті як перша реакція мозку на ту незвичність вислів матері, що його вона полюбляла вигукувати за будь-якої оказії.
Було від чого і з плигу збитися. Але через хвилю згадую, що колись читав про Сім’яра. Так у праслов’янських казках іменували таємниче небесне світило, яке в незапам’ятні часи сяяло в небі разом із Ярилом-Світовидом чи Геліосом, як називали в різних фольклорних традиціях Сонце. Тоді в небі буцімто справді, крім теперішнього світила, велично котилася зі сходу на захід протягом дня і справжня веселка.
Втім, чимало й інших міфів та легенд з різних континентів іменують її то Люцифером, то Озірісом, то Рахом чи Раєм. Вони підтверджують «семисонячність» того світила. І дружно звістують проте, що Сім’яр відтак чомусь сколапсував-погас чи попросту щез. І буцімто зосталася від нього людям на спомин лише веселка-райдуга, тобто різнобарвний півкруг, котрий нерідко з’являється на видноколі після грози, коли повітря особливо чисте й насичене озоном.
Ось воно що! – враз сяйнув здогад. Очевидно, внаслідок того незбагненного зблиску посеред нічного Чорного континенту, я спонтанно опинився у стані зміненої свідомості, якщо прозріваю аж до такого доісторичного минулого. Отже, заспокоюю сам себе, скоро це закінчиться. Ще, мабуть, хвиля-друга й усе повернеться на круги своя. І несправжню дійсність змінить буденна обстановка…
А може, зринає в голові скрадливий голос, то був не просто спалах, а таки вибух міни, і я не почув його лише тому, що відразу й загинув. А тепер перед моєю душею, що покинула тіло, розгортаються посмертні видіння…
Відразу відкидаю цей сумнів. Бо таки почуваюсь у фізичному тілі, а не поза ним. Відчуваю, як стискаю пальцями автомат, як плоть облягає уніформа, як ступні зручно стискають спеціальні кросівки з більш потовщеною, ніж у звичайних, і ребристішою підошвою – вельми зручне для африканських рейдів взуття.
Заразом визнаю невдовзі, що й про змінений стан свідомості, коли справді споглядаєш усілякі аномалії, годі й мислити, оскільки він не триває так довго.
Словом, заскочений зненацька незвичною картиною зворохоблений потік свідомості в моїй голові видавав на-гора найнесподіваніші припущення на пояснення неймовірного явища. Та все ж довелося відірвати зір від казкового видовища, так і не спромігшись на більш-менш розумну відповідь. Адже проміння світил з кожною хвилиною ставало пекучішим, тому дивитися на них виряченими очима ставало небезпечним.
Переводжу погляд униз, до підніжжя пагорба, на якому стою. Але від побаченого там не легшає. Виджу глибоко в долині розлогу поляну між залісненими пагірками – тим, на якому стою, та його побратимами навпроти і праворуч од мене. Сполучені між собою, вони утворюють одну суцільну гряду, яка, наче фортечні мури, височіє майже довкола поляни. Лише ліворуч, там, де з-за обрію вихопилася пара незвичних світил, видніється широка ущелина, наче пролом чи ворота у стіні.
І от на тій порівняно відкритій місцевості, на якій