Захід сонця вручну. Петро Ящук

бильцем, щоб солдат не звалився на підлогу, вже котрий тиждень Микола марить. І у маренні його добивав лановий. Микола намагався дістати того прийомами рукопашного бою, але нічого не виходило. Лановий знову і знову гамселив носаками його тіло.

      Гарячкове вимотування переносило його, семикласника Миколку, до сільського знахаря Йосипа Лози, який то щось шептав над ним, то завзято втирав якісь мазі в його тіло так, що Микола притомнів… від болю в правім плечі. Потім знову гарячка провалювала його в минуле. Дід Йосип Лоза щось йому настирно пояснює по лініях його руки, шепче солдатові: «Будеш жити, будеш жити…» Лінії долоні плуталися в свідомості. Микола ніяк не може пригадати уроки хіромантії того старого знахаря Лози. Як йому, обплутаному тими лініями долонь, як дротами, ну як йому вибратися по тому павутинні дідовому: «Будеш жити…»? Приходив на якусь хвилю до тями, дивився у глибокі, наповнені жалем і милосердям, і сіонським зачаруванням очі молоденької медсестри-жидівки, і знову поринав у марево, вимішане з минулими реаліями.

      Вже двоюрідний брат, моряк-тихоокеанець, у відпустці захитується доМиколиної мами, колишньої монашки, вихованої в християнському смиренні. Моряк-відпускник нав’язує Миколі книжки по тібетській медицині, методики по медитації, конспекти по східній філософії, по релігії даосизму з його енергетикою темряви і, накінець, нав’язує розвідки з лекцій по теорії статевих стосунків. Весь той мотлох запанував, на кілька років запанував, усім простором Миколиної душі. Тепер у гарячці той світ розлюднення людини для Миколи розділився на схлипи позаприродного досягнення оргазму і на все, що поза цим бальправлячим задоволенням. До того ж у найгіршій половині хвороби, у маренні, хтось великий, чорний і потворний, насильно запихав Миколі в рот всі ті книжки, конспекти, розвідки, і тому не було кінця. Навпаки, чим більше він того ковтав, тим більше йому того духовного сурогату запихалося в рот, в глотку. Миколине тіло виростало у величезну гору, а дихання щось і хтось спирали, не вистачало духу. Світ марення увіходив в солдата рерихівськими камінними завалами з побаченої колись в журналі картини синьо-чорних барв геніального батька однієї з течій новітнього сатанізму. То вже в університеті Микола дізнається, з яких лож мракобісся – рерихіанство. А в гарячці напливало і напливало зачерпнуте із безголов’я морячка-відпускника. Зерно неправди засівало долину смерті і вже колосилося погибеллю. Опритомлення ж піднімалося спротивом поразці, чіплялося за полковника-хірурга, за медсестричку-жидівочку, за земляка. Боротьба за життя роздмухувала надію зупинити поразку.