інколи падало Святославове на Людмилу. Вона вимушено усміхалась, пригорталась до нього, заспокоювала: «Я найщасливіша жінка на світі. Дякую Богові, що ти у мене є. Така наша доля».
Обоє відчували свою вину перед сином. Сумління гризе обох, як іржа залізо. Чи все вони зробили, щоб врятувати сина на суді, врятувати від позбавлення волі? Розум заспокоював, що в цій системі людожерства з рейдерством нацменських наїздників в Україні вони не могли дати ради своїй біді, а батьківська любов докоряла, допікала, не давала спокою.
Страх злиднів, хвороб, безсилля допомогти коханій навіювали Святославові гіпертрофовану обережність, байдужим ставало те, що живе, що їсть, як одягається. Загубив впевненність в собі, зникла ініціатива, на місце яких заповзав страх неминучих втрат і порожнеча духовна. Людмила хоч і натикалася на бетонні стіни безнадії, але її любов до сина, до чоловіка підбадьорувала іти через спустошення до Істини. Бо якийсь же смисл вищий їхнього приходу на світ Божий повинен бути. Її здоров’я згоряло, згоряли сили.
Надривний ядушливий кашель душив її, задихалась, синіла. Вичерпувалось останнє зароблене. Залишався город, залишались грядки, на які вже не було сили. Зайшов останній Людмилин напад малювання у темі тяжкій і мінорній, як наше сьогодення. Знову руки, руки страждання, руки відчаю, руки істерії, руки заздрісника, руки раба… руки мертвого. Ескізи валялися, де попало. Святослав бачив, що в малюванні дружина ховалась від світу цього страшного, безпощадного. Але хто не здається, тому начебто і посміхається доля.
В нинішній час розвелося никаючих по домівках не своїх, так званих ловців душ. Тільки в ім’я чого? Але якби там не було, Людмила з рук таких ловців отримала безплатно БІБЛІЮ. Як голодний на їжу, накинулась, поринула у читання. Читала разом із Святославом. Це вселяло надію, що потрібно пройти через поле випробування. Через день разом із Святославом ходила в церкву, аж з їхнього зору випав син, їхній Теофіл, який ніби і не був проти Євангелії, але просто засинав при її читанні. В храм Божий відмовлявся іти, звертаючи вину на своє нерозуміння цього.
Та старші Білогаї жадно насичували свої голодні душі непроминальною мудрістю вічної Істини. В церкві їх притлумлювала безкінечна обрядовість, яка втомлювала і душу, і тіло. А ловці душ, зорганізувавшись у добре фінансовані забугром ніби церкви, засилали своїх гінців у кожну хату, у кожне людське горе. По їхній настирливості, по їхній нав’язливості довести, що тільки їхня віра є єдиною правильною вірою, Білогаї завернули у новозбудований молитовний дім. Тут на них полився потужний потік тлумачення Слова Божого. Проповіді, невтомні молитви, бурхливе море емоцій і пізнання відкривали шлях, відчиняли двері до Істини. Та було одне «але». Ця харизматична церква, як вони себе називали, все більше закривала ті двері до Істини при погляді зблизька. Особливо важко було Білогаям змиритися із танцями під молитву криком, зиком, риком, ревом, із дикими стрибками та вимахуванням кулаками в