жінок прикрасити своє житло – букетик засохлих квітів, підкова, прибита над камінною полицею, портрет королеви Вікторії в рамці, – навіювали ще більший смуток, ніж якби прикрас не було взагалі.
Відчай тут був майже дотикальним. Він обважнював усе навколо, навіть саме повітря. Ще ніколи в житті я не стикався з такими жахливими злиднями. Невже дивні справді могли жити в такій біді? Поки Шарон витягав через вікно жмут сорочок, я поставив йому це запитання. Але його ця думка мало не образила.
– Дивні б ніколи до такого не докотилися. Це звичайні собі мешканці нетрів, що застрягли в пастці нескінченного повторення цього дня в контурі. Звичайні населяють гнилі окрайки Акра. Але його серце належить нам.
То були звичайні. І не просто звичайні, а звичайні, застряглі в контурі, як ті, на Кернгольмі, яких жорстокі дітлахи тероризували б у комп’ютерній грі «Набіги на села». Вони така сама частина ландшафту, як і море та скелі, сказав я собі. Але чомусь, роздивляючись вимучені обличчя швачок, занурені в ганчір’я, я дуже сильно переживав, що ми змушені в них красти.
– Я впевнена, що ми впізнаємо дивних одразу, як побачимо, – сказала Емма, копирсаючись у купі брудних блузок.
– Їх завжди видно, – підтакнув Едисон. – Витончена хитрість маскування ніколи не була сильною рисою нашого виду.
Я скинув з себе закривавлену сорочку й поміняв її на найменш брудну альтернативу, яку тільки зміг знайти: щось схоже на робу, яку видають у тюрмі, без коміра, в смужку, з рукавами різної довжини, грубо зшиту з клаптів тканини, шорсткішої за наждачний папір. Але розмір був мій, і, накинувши на плечі простий чорний піджак, який було недбало перекинуто через спинку стільця, я тепер скидався на людину, яка може приблизно зійти за місцевого жителя.
Ми повідверталися, щоб Емма могла перевдягтися в сукню-мішок, що була їй задовга й теліпалася попід ногами.
– Я в цьому бігти не зможу, – пробурчала Емма і, взявши зі стола кравчинь ножиці, заходилася з дбайливістю різника обтинати сукню. Вона дерла тканину, штрикала ножицями й різала, поки не вкоротила поділ до колін.
– Чудово, – милувалася вона своєю грубою роботою в дзеркалі. – Трохи нерівно, але…
– Горацій зробить тобі кращу, – не подумавши, бовкнув я. Геть забувши, що наші друзі не чекають на нас за дверима в сусідній кімнаті. – Тобто… якщо ми їх знову побачимо…
– Не треба, – мовила Емма. Кілька секунд вона здавалася такою сумною, цілковито загубленою в своєму смутку. Та потім відвернулася, поклала ножиці на стіл і цілеспрямовано рушила до дверей. А коли повернулася обличчям до нас, вираз на ньому був рішучим і твердим. – Ходімо. Ми й так уже багато часу згаяли.
Вона володіла дивовижною здатністю обертати смуток на гнів, а гнів – на дію, а це означало, що стримати її надовго не могло ніщо у світі. Ми з Едисоном (і Шарон, котрий, я підозрював, досі не до кінця розумів, з ким має справу) вийшли слідом за нею на майданчик і спустилися сходами.
Уся площа Диявольського Акра