чого?
Лорейн повернулася й сяйнула замащеною усмішкою.
– Старі, молоді. Найрізноманітніші таланти. Дехто з моїх відвідувачів просто хоче подивитися шоу, і це нормально, але в інших є особливі потреби. І ми дбаємо про те, щоб ніхто не пішов невдоволеним.
– Хлопець сказав «ні, дякую», – гарикнув Едисон. Здавалося, він от-от відправить ту жінку подалі. Але тут Емма виступила поперед нього й сказала:
– Я б хотіла подивитися.
– Що? – здивувався я.
– Я хочу подивитися, – повторила Емма, і в її голосі вже чулися гострі нотки. – Покажіть.
– Виконуємо лише серйозні запити, – попередила Лорейн.
– О, я дуже серйозна.
Я не знав, що замислила Емма, проте довіряв їй достатньо, щоб не протестувати.
– А вони? – спитала Лорейн, невпевнено дивлячись на мене та Едисона. – Вони завжди такі грубіяни?
– Так. Але вони нормальні.
Лорейн примружилася, неначе оцінювала, чи важко буде силоміць викинути нас із її закладу, якщо раптом виникне така потреба.
– Що ти вмієш робити? – спитала вона. – Що-небудь умієш?
Емма прокашлялася й вирячила на мене очі. Я одразу ж збагнув, що вона телеграфує: «Збреши!»
– Раніше я вмів піднімати поглядом у повітря олівці та інші речі, – сказав я, – але тепер навіть не можу поставити олівця сторчма. Здається, я… вийшов з ладу чи щось таке.
– Таке буває навіть із найкращими. – Вона перевела погляд на Едисона. – А ти?
Той підкотив очі.
– Я собака, що розмовляє.
– І це все, що ти вмієш? Розмовляти?
– Інколи здається, що так, – не втримався я від шпильки.
– Не знаю, на кого з вас мені образитися більше, – пробурчав Едисон.
Лорейн востаннє затяглася сигаретою і ударом пальця викинула її геть.
– Гаразд, прянички. Ідіть за мною.
І вона пішла. А ми трохи затрималися, щоб пошепки провести нараду.
– А як же Шарон? – спитав я. – Він сказав нам чекати тут.
– Це лише на хвилинку, – заспокоїла Емма. – І чуйка мені підказує, що про хованку витворів вона знає набагато більше, ніж Шарон.
– І ти думаєш, вона просто добровільно здасть нам цю інформацію? – спитав Едисон.
– Побачимо, – сказала Емма й пішла слідом за Лорейн.
У закладі Лорейн не було ні вітрини, ні вивіски. Лише порожні двері зі срібним дзвіночком на ланцюжку. Лорейн подзвонила у дзвіночок. Ми стояли й чекали, поки зсередини хтось гримотів численними засувами, а потім у дверях виникла шпарина. З темряви на нас блиснуло око.
– Свіже м’ясце? – спитав чоловічий голос.
– Клієнти, – відповіла Лорейн. – Відчиняй.
Око зникло, і двері відчинилися повністю. Ми зайшли у строгий вестибюль, де чекав швейцар, який оглянув нас із ніг до голови. На ньому було важке пальто з високим коміром і крислатий фетровий капелюх, насунутий так низько на голову, що з усього його обличчя нам видно було лише два ока-намистини та ще кінчик носа.