ходімо. Це не означатиме, що ми здалися.
– Ну гаразд, – з важким серцем промовила вона. – Гаразд.
Та не встигли ми рушити в бік ескалатора, як з темряви біля рейок до нас озвався чийсь голос.
– Сюди!
Голос був ледь чутний, проте знайомий, з російським акцентом. Складаний чоловік. Я придивився до темряви й зміг розгледіти зім’яті обриси його тіла біля колії. Одна рука була піднята. У нього під час шарпанини влучила куля, і я думав, що витвори запхали його в поїзд разом з рештою наших. Але ось він був, лежав і махав нам рукою.
– Сєрґєй! – вигукнула Емма.
– Ти його знаєш? – підозріливо примружився Едисон.
– Він жив у притулку пані Королик для дивних біженців, – пояснив я. У вухах поколювало від виття далеких сирен, що відлунням проникали з поверхні на станцію метро. До нас наближалися неприємності – можливо, замасковані під допомогу. І мені стало страшно, що наш єдиний шанс непомітно зникнути от-от щезне сам. Але й просто покинути складаного чоловіка ми не могли.
Уникаючи найвищих скляних рифів, Едисон поквапився до нього. Емма дозволила мені взяти себе під руку, й ми почовгали слідом за ним. Сєрґєй лежав на боці, весь засипаний уламками скла, і спливав кров’ю. Куля поцілила йому в якийсь життєво важливий орган. Його окуляри в дротяній оправі тріснули, і він усе намагався прилаштувати їх на носі, щоб краще мене роздивитися.
– Чудо, чудо, – прохрипів він голосом безбарвним, як удруге заварений чай. – Я чув, ти говорити монстерським язиком. Чудо.
– Та ні. – Я став навколішки біля нього. – Уже не можу говорити, не виходить.
– Якщо дар усередині, то навіки.
Донизу ескалатором полинуло відлуння кроків і голосів. Я розкидав скло, щоб просунути під складаного руки.
– Ми заберемо тебе з собою, – сказав я.
– Облиште, – прохрипів він. – Мене скоро не стане…
Не слухаючи його, я ковзнув руками попід його тіло й підняв. Завдовжки він був із драбину, проте легкий, мов пір’їнка, і я тримав його на руках, ніби велике немовля. Його ніжки-патички звісилися через мій лікоть, а голова безсило поникла на плече.
Останніми кількома сходинками ескалатора прогупотіли дві фігури й зупинилися внизу, в ореолі сірого денного світла. Вони вдивлялися в нову для них темряву. Емма показала на підлогу, й ми беззвучно опустилися на коліна, сподіваючись, що нас не помітять, сподіваючись, що це всього-на-всього цивільні бігли, щоб встигнути на поїзд. Та потім я почув потріскування рації, і кожен засвітив по ліхтарику. Під їхніми променями засяяли яскраві сигнальні жилети.
То могли бути еменесники. Чи витвори, під них замасковані. Я не мав певності – аж поки вони синхронно не зняли своїх опуклих і щільних сонячних окулярів.
Ну аякже.
Щойно в нас наполовину поменшало варіантів. Тепер лишалися тільки рейки, тільки тунелі. У такому скаліченому стані нам нізащо від них не втекти. Але врятуватися все ще можна було, якби вони нас не помітили. А поки що ми лишалися в тіні, бо на зруйнованій станції панував хаос. Промені їхніх ліхтариків