відзначив про себе його обриси), що підтюпцем біг платформою, проводжаючи поїзд, на кілька вагонів позаду, неспішно, наче ранішній бігун.
– Стій. Не підходь, – кинув я у вікно. Англійською. У голові стояв туман, знову заважав біль і тонкий свист.
Ми набрали швидкість і пірнули в тунель. Притиснувшись лобом до скла, я вивернув шию, аби ще раз бодай одним оком глянути на те, що лишилося позаду. Було темно, темно… А потім спалах світла, такий, як у фотоапарата, осяяв усе, і я ніби в стоп-кадрі побачив порожняка. Той летів, ноги відірвалися від платформи, а язики, мов ласо, метнулися вперед і вхопилися за перекладину на останньому вагоні.
Чудо. Прокляття. У чому різниця, я ще до пуття не розібрався.
Я взяв Сєрґєя за ноги, Емма – за руки, і разом ми поклали його на довгу лавку, де він і лежав, непритомний, під рекламою напівфабрикатів для домашньої піци, погойдуючись у такт руху поїзда. Якщо він зібрався помирати, було щось неправильне в тому, щоб робити це на підлозі вагона.
Емма підняла його тонку сорочку.
– Кров уже не тече, – повідомила вона, – але якщо він найближчим часом не потрапить у лікарню, то помре.
– Там він теж може померти, – зауважив Едисон. – Особливо в цих лікарнях теперішнього. Уявіть: через три дні він прокидається, бік загоївся, але все решта постаріло на двісті й ще птах-його-зна скільки років.
– І таке може бути, – кивнула Емма. – Але знову ж таки, я дуже здивуюся, якщо через три дні хтось із нас взагалі буде живим, байдуже, у якому стані. Не знаю, що ще ми можемо для нього зробити.
Я чув, що вони й раніше обговорювали цей межовий термін: два-три дні, не більше – саме стільки міг залишатися в теперішньому будь-який дивний, що вийшов з контуру, і не постаріти в пришвидшеному темпі. Цього часу вистачало, щоб навідатися в теперішнє, але не залишатися надовго; достатньо, щоб перейти з контуру в контур, але замало, щоб у когось виникла спокуса погостювати довше. Лише відчайдухи та імбрини робили вилазки в теперішнє, що тривали довше, ніж кілька годин. Занадто вже тяжкими були наслідки затримки.
Емма підвелася. У блідому жовтавому світлі вагона вигляд у неї був геть хворий. Не втримавшись на ногах, вона поточилася і вхопилася за вагонний поручень. Я взяв її за руку й примусив сісти поряд. Вона важко похилилася на моє плече, виснажена понад усяку міру. Ми обоє змучилися. Я вже багато днів поспіль нормально не спав. Нормально не їв, якщо не зважати на ті кілька нагод, коли ми понапихалися від пуза, мов ті свині. Я бігав і боявся, і носив це кляте взуття, яке натирало до м’яса, вже й не згадаю, відколи. Але найгірше в усьому цьому було те, що я говорив порожнячою і щоразу наче вирізав із себе шматок, а як його повернути назад, не знав. І через це відчував страшну втому, таку величезну, що вона вдавлювала мене в землю. У собі я відкрив щось зовсім нове, якесь джерело сили, але воно могло вичерпатися і сила в ньому була не вічна. Мені здавалося, що, віддаючи з нього енергію, я віддавав потроху самого себе.
Але про це подумаємо іншим разом. Поки що я намагався