побачити великого короля, це те видовище, задля якого вони прийшли. Вони сподіватимуться побачити усмішку й помах рукою. Вони сподіватимуться побачити щасливого володаря. Тобі треба буде тільки дивитися на них, і вони відчують упевненість. Пам’ятай, їм немає більше на що дивитися – справді, Генрі, коли ти познайомишся з Англією ближче, ти переконаєшся в тому, що тут майже ніколи нічого не відбувається. Врожаї тут погані, бо навесні випадає надто багато дощів, а влітку надто спекотно й сухо. Запропонуй людям добре вдягненого й усміхненого молодого короля, і це стане найчудеснішою подією, яку вони побачать за багато років. Це бідні люди, що не мають ніяких розваг. Ти станеш найцікавішим видовищем, яке вони будь-коли бачили, а надто коли твоя мати показуватиме тебе як святу ікону, загорнуту в оксамит і прикрашену дорогоцінним камінням.
– Це забирає так багато часу, – пробурчав він. – Ми муситимемо зупинятися в кожному домі й замку на дорозі, щоб вислухати лояльну промову.
– Батько мав звичай казати, що поки лунали промови, він дивився понад головами на кількість натовпу й прикидав, яку користь вони можуть йому принести, – озвалася я. – Він ніколи не слухав жодного слова, яке йому промовляли, він рахував корів на полях і слуг на подвір’ї.
Генрих зацікавлено запитав:
– А як щодо позик?
– Батько завжди думав, що ліпше звернутися прямо до людей, аніж просити парламент збільшити податки, бо там вони завжди сперечатимуться з ним, як треба правити країною й може він чи не може йти на війну. Він мав звичай позичати гроші в кожного, кого навідував. І чим палкішими були промови й чим більше його вихваляли, тим більшу суму він просив після обіду.
Генрих засміявся, обняв рукою мій широкий стан і притяг мене до себе на подвір’ї стайні на очах у всіх.
– І вони завжди позичали йому гроші?
– Майже завжди, – відповіла я.
Я не відхилилася, але й не прихилилася до нього. Я дозволила йому тримати мене, адже він мав на це право як мій чоловік. І я відчула теплоту його руки, коли він торкнувся мого живота. Його доторк був для мене приємним.
– Тоді я так і зроблю, – сказав він. – Бо твій батько мав рацію, правити цією країною дуже недешево. Усі податки, які я одержую від парламенту, мені доводиться роздавати подарунками, щоб зберегти лояльність лордів.
– О, хіба вони не служать тобі з любові? – єхидно запитала я.
Я не можу притримати свого гострого язика.
Він відразу мене відпустив.
– Я думаю, ми обоє знаємо, що це не так. – Він помовчав. – Але я сумніваюся, що твого батька вони справді любили.
Вестмінстерський палац, Лондон
Після кількох тижнів приготувань, вони нарешті були готові вирушити в дорогу. Леді Марґарет мала намір супроводжувати сина протягом двох днів, а потім повернутися в Лондон. Якби вона наважилася, то відбула б разом із ним усю подорож, але на все в неї не вистачало сил. Вона хотіла би бути з ним, вона завжди хотіла