Останнім учинком її життя буде лист до цього журналу, де вона пояснить, що Словенія – одна з п’ятьох республік, які утворилися після розколу Югославії.
Вона залишить цього листа замість посмертної записки. І не дасть ніякого пояснення щодо справжніх причин своєї смерті.
Коли знайдуть її мертве тіло, то дійдуть висновку, що вона наклала на себе руки, бо один журнал не знав, де розташована її країна. Вона засміялася, уявивши собі полеміку в газетах, у якій одні люди схвалюватимуть, а інші осуджуватимуть її рішення самохіть віддати життя за честь своєї національної справи. І була вражена тією швидкістю, з якою змінила свою думку, бо лише за хвилину до того думала цілком протилежне – світ та його географічні проблеми став їй цілком байдужий.
Вона написала листа. Хвилина доброго гумору примусила її майже змінити думку про необхідність померти, але вона вже ковтнула пігулки й щось змінити пізно.
Хай там як, а вона не раз переживала такі хвилини доброго гумору, як ця, й наклала на себе руки не тому, що була жінкою, схильною до смутку, до гіркоти, й жила у стані цілковитої депресії. Вона присвячувала багато вечорів свого життя прогулянкам вулицями Любляни або дивлячись із вікна своєї келії в монастирі, як падає сніг на маленький майдан із пам’ятником поетові. А одного разу незнайомий чоловік, що стояв на тому майдані, подарував їй квітку, й вона цілий місяць почувалася так, ніби плаває у хмарах.
Вона вважала себе особою цілком нормальною. Її рішення померти пояснювалося двома дуже простими причинами, і вона була певна, що, якби залишила записку з поясненнями, багато людей погодилося б із нею.
Перша причина: усе в її житті було однаковим, і після того як минула юність, усе котилося до занепаду, старість залишала на ній невитравні сліди; прийшли хвороби, й відійшли друзі. Продовження життя нічого приємного не обіцяло; навпаки, ймовірність страждання невпинно зростала.
Друга причина мала більш філософський характер: Вероніка читала газети, дивилася телебачення й була в курсі того, що відбувалося у світі. Усе в ньому відбувалося неправильно, і вона не могла погодитися з такою ситуацією, від чого її сповнювало відчуття своєї цілковитої непотрібності.
Проте для неї існувала можливість примиритися з життям, і вона була зовсім іншою: смерть. Вона написала листа в редакцію журналу, відсунула його вбік і зосередила увагу на речах важливіших і більш дотичних до того, що з нею відбувалося в цю хвилину – вона була ще жива, але мусила померти.
Вона спробувала уявити собі, як помиратиме, але на думку нічого путнього не спадало.
У всякому разі, їй не було глузду цим перейматися, адже так чи інак вона помре через кілька хвилин.
Через кілька хвилин?
Атож, через кілька хвилин вона знатиме відповідь на запитання, яке цікавить усіх: чи існує Бог?
На відміну від багатьох людей, це не було великою внутрішньою дискусією її життя. Під час комуністичного режиму існувало офіційне