розуму. Через те в лікарні зчинився неймовірний безлад; преса не стомлювалася публікувати історії про різні зловживання, хоча жоден журналіст ніколи не просив дозволу ввійти й подивитися, що тут діється. Уряд намагався розслідувати скарги, але ніколи не вимагав доказів, акціонери, а надто іноземні, погрожували забрати свої інвестиції, бо тримати їх тут далі було небезпечно, проте притулок стояв на щодалі міцніших ногах.
– Моя тітка заподіяла собі смерть лише кілька місяців тому, – провадив жіночий голос. – Вона прожила майже вісім років, не бажаючи виходити зі свого помешкання, їла, гладшала, курила, приймала заспокійливі пігулки й довго спала. Вона мала двох дочок і чоловіка, він її дуже любив.
Вероніка спробувала обернути голову на голос, який говорив до неї, але це виявилося неможливим.
– Я бачила в неї живі емоції лише один раз, коли її чоловік знайшов собі коханку. Тоді вона влаштувала скандал, схудла на кілька кілограмів, розбила кілька келихів і протягом кількох тижнів не давала нікому спати своїми зойками. Хоч це й здається абсурдним, я думаю, то був найщасливіший період у її житті: вона за щось боролася, почувалася живою і спроможною реагувати на виклик, який їй кинули.
«А до чого тут я? – подумала Вероніка, неспроможна нічого сказати. – Я не твоя тітка й не маю чоловіка».
– Чоловікові довелося покинути коханку, – провадила жінка. – Тоді моя тітка потроху повернулася до своєї звичної апатії. Одного дня вона мені зателефонувала й повідомила, що хоче змінити життя: перестане курити. Того ж таки тижня, почавши вживати набагато більше заспокійливих пігулок через відсутність сигарет, вона оголосила всім, що має намір накласти на себе руки. Ніхто їй не повірив. Одного ранку вона залишила мені повідомлення в автовідповідачі й отруїлася газом. Я прослухала те послання кілька разів: ніколи її голос не звучав так спокійно – вона впокорилася долі, сказала мені, що не почувається ані щасливою, ані нещасливою, тому не годна далі витримати.
Вероніка відчула співчуття до жінки, яка розповіла їй цю історію і, схоже, намагалася зрозуміти смерть своєї тітки. Чи можна засуджувати людей, які вирішили померти – у світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну?
Ніхто нікого не має права судити. Кожен знає виміри власного страждання або зовсім не відчуває, що він живе на світі. Вероніка хотіла це пояснити, але її душила трубка в роті, й жінка підійшла, щоб допомогти.
Вона побачила, як та нахилилася над її тілом, зв’язаним, утиканим трубками, захищеним проти її волі та її вільного рішення знищити його. Вона хитнула головою з одного боку на другий, благаючи очима, щоб із неї вийняли ту трубку й дали їй померти з миром.
– Ти нервуєш, – сказала їй жінка. – Я не знаю, чи ти розкаялася чи ще хочеш померти, але це мене не цікавить. Я зацікавлена в тому, щоб виконати свою місію; а моя місія наказує мені: коли пацієнт хвилюється або нервує, дати йому заспокійливий укол.
Вероніка хотіла вчинити опір, але