надгробком аж на цвинтарі, – каже Кнопф, рушаючи до дверей. – На добраніч, панове.
Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.
– Хто це такий? – питає Ризенфельд, коли ми заходимо в кімнату.
– Ваша протилежність. Абстрактний п’яниця. П’є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.
– Зрозуміло! – Ризенфельд вмощується біля вікна. – Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?
– Ні. Для цього я ще надто молодий.
– Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.
– Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?
Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».
– Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? – питає Ризенфельд Ґеорґа.
– Мабуть, дома. Адже там не світиться.
– Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?
– О, будь ласка!
– Може, ви тим часом покінчите із справами? – кажу я. – Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.
Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генрих Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає – тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.
Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.
Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», – вирішую я і запитую:
– Хочете оглянути нашу виставку?
Вона киває, але відразу ж заперечує:
– Ні, ні, поки що не треба.
– Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.
– Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…
Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.
За хвилину жінка додає:
– Це для мого чоловіка…
Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.
– Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.
– Гарні, тільки…
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
– Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.
– Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
– Могила не на церковному