А мій чоловік…
Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози – звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка – як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.
– Може, він в останню мить ще покаявся? – кажу я, аби не мовчати. – І за це йому буде все прощено.
Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!
– Ви справді так думаєте?
– Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.
– Пастор запевняє, що гріх самогубства…
– Шановна пані! – перебиваю я її. – Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.
Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.
– Це сталося через гроші, – каже жінка. – їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.
– Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.
– Ні, бухгалтер. Сусіди…
– Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на Бога.
Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.
Вона витирає очі.
– Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…
– Нічого, – втішаю я її, – ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.
– Звичайно, але не так..
– І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.
Жінка не зводить з мене погляду.
– Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?
– Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі – без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.
Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:
– Скільки коштує отакий?
Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть