їх треба кудись укладати. – Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. – Я вважаю, що цей твій друг робить добре – навіть, якщо він поет.
– Можливо, – кажу я, трохи здивований її словами. – Але іншим з того користі мало. І найменше його жінці. Він змушував її працювати з ранку до ночі. Для Едуарда одружитися – це значить придбати безкоштовну робітницю.
На обличчі в Герди з’являється незрозуміла посмішка, як у Монни Лізи.
– Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, бебі?
Я дивлюсь на неї. Що тут робиться? Чи це ще та самі Герда, з якою я вчора в літньому ресторані «На лоні природи» їв бутерброди з кислим молоком на скромні п’ять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?
– Едуард жирний, брудний і страшенно скупий, – рішуче заявляю я. – І мені відомо це вже не один рік.
Знавець жінок Ризенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не схожа на всіх. Вона роздивляється великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:
– Напевне, йому потрібна людина, яка б опікувалась ним. Звичайно, не так, як квочка. Це має бути хтось такий, хто оцінив би його чудові якості.
Тепер я вже по-справжньому лякаюсь. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Чого мене принесло сюди, між це срібло й кришталь!
– В Едуарда немає жодної гарної якості!
Герда знову сміється:
– Вони є в кожної людини. Треба лиш уміти їх побачити.
На щастя, в цю мить з’являється кельнер Фрайданк, велично несучи на срібній таці паштет.
– Що це таке? – питаю я.
– Паштет з печінки, – пихато відповідає Фрайданк.
– Але ж у меню стоїть картопляний суп!
– А це меню склав сам пан Кноблох, – заявляє Фрайданк, колишній єфрейтор інтендантської служби, і відрізає від паштету два шматки: великий Герді і маленький – мені. – Чи вам краще хочеться зазначеного в меню картопляного супу? – люб’язно питає він. – Можна замінити.
Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую попросити суп, як раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граціозно міняє тарілки і дає мені більший шматок.
– Так годиться, – пояснює вона кельнерові. – Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?
– Воно то так, – розгублено бурмоче Фрайданк. – Вдома… але тут… – колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені одрізати тільки скибочку, і він так і вчинив. Однак вийшло все навпаки, і тепер Фрайданк з жахом відчуває, що йому доведеться щось вирішувати на свою відповідальність. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, у гордій крові, і вже не одне століття, але вирішувати щось самому – то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги в свого хазяїна, чекаючи нового наказу.
З’являється Едуард.
– Подавайте на стіл, Фрайданк, чого ви стовбичите!
Я хапаю виделку