їх нещасливими.
– Є люди, які моляться Богові тому, що вони щасливі.
– Справді? – Ізабела недовірливо посміхається. – Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?
Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але заґратоване – чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.
– Усе від страху, – повторює Ізабела. – Тобі ніколи не буває страшно?
– Не знаю, – відповідаю я, все ще насторожений. – Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.
– Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.
– Який? Страх перед життям?
– Ні, той, що передував йому.
– Страх перед смертю?
Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:
– Чому ти нічого не кажеш?
– А що значать слова?
– Багато, – шепоче вона. – Все, Ти боїшся їх?
Я на мить задумуюсь.
– Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.
Ізабела підгинає під себе ноги.
– Однак людині вони потрібні, коханий, – бурмоче вона. – Інакше як жити?
Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.
– Ти боїшся мене? – шепоче Ізабела.
Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття – одне й те саме, і брехня та видіння – теж.
– Чому ти нічого не кажеш? – знову питає вона.
Я знизую плечима.
– Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.
– Кому дати волю?
– Самому собі. Багато що заважає це зробити.
– Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?
– Не знаю, Ізабело.
– Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, – бурмоче вона.
Я не відповідаю.
– Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, – каже Ізабела. – Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?
Я нарешті даю собі волю.
– Ти солодке, чуже, кохане серце, – кажу. – Якби я міг допомогти тобі!
Вона нахиляється і обнімає мене