можна чогось навчити!
– Звідки в тебе ця піжама? – питаю я. – Ти що – вступив до Компартії?
Знадвору чути оплески. Це Ліза виявляє Ґеорґові своє схвалення – досить-таки нелояльний жест по відношенню до Вацека, переконаного нациста й майбутнього директора різниці. Ґеорґ вклоняється, притуливши руку до серця.
– Іди лягай, – кажу я. – Ти аж бризкаєш потом, як фонтан!
– Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо! А он там – кусок життя в розхристаному халаті, з сліпучими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейєрверк? Коли б ми хоч раз по справжньому зрозуміли, що значать життя, то спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не падуча зірка? Або не птах-гриф, щоб ширяти над Голівудом і викрадати з басейну найвродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці і заводити сварки в «Кафе-Централь», замість того щоб лаштувати караран у Тімбукту і з носіями кольору чорного дерева вирушати на схід, у безкраї африканські простори? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Відповідай! Мені необхідно знати про це зараз же! Чому ми не плаваємо рожевими вечорами наввипередки з пурпуровими рибками на Таїті? Відповідай!
Він бере пляшку хлібної горілки.
– Стривай, – кажу я. – Є ще вино. Я його вмить підігрію на спиртівці. Горілки тобі зараз не можна. У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів.
– Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом, і вони кричать, мов папуги й тигри? Відповідай!
В темнуватій конторі синє полум’я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.
– Ми пливемо, капітане, – кажу я і добре хиляю горілки, щоб наздогнати Ґеорґа. – Каравела пливе саме повз Санта-Крус, Лісабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухамеда бен Гассана бен Вацека визирають із своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!
Я даю Ґеорґові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх кращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря бездоганно правильні кільця диму. На його піжамі з’являються темні плями від поту.
– Ми пливемо, – каже він. – Але чому ми ще не там?
– Ми там. Люди завжди і всюди там. Час – це омана. Ось у чому полягає таємниця життя. Ми тільки не знаємо цього. І завжди намагаємось кудись приїхати.
– А чому ми не знаємо цього? – питає Ґеорґ.
– Час, простір і закон причинності – це покривало Майї, що заважає нам бачити безмежну далину.
– Чому?
– Це ті бичі, з допомогою яких Бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він прогонить нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.
– Якого дуалізму?
Дуалізму людського існування, Я і світ. Буття і життя. Об’єкт і суб’єкт уже не співпадають, А наслідок – народження і смерть. Ланцюг гримить, ато розірве його, той розірве також народження і смерть. Спробуймо, раббі Кроль!
Вино