Теж тому, що інколи йде дощ?
– Тому що хочу вберегти себе від передчасного цинізму і доморощеного відчаю, – кажу я, не звертаючи уваги на його беззубу іронію. – Не кожен може задовольнятись простою вірою в святу трійцю і заплющувати очі на те, що ми готуємо нову війну після того, як програли вже одну, котру ви і ваші колеги з різних протестантських церков благословили й освятили в ім’я Бога і в ім’я любові до ближнього, – визнаю, що ви робили це не так ревно, зате ваші колеги бадьоро, натягнувши мундири, побрязкуючи хрестами і переможно сопучи.
Бодендик струшує краплі дощу з свого чорного капелюха.
– На фронті ми давали вмираючим останню розраду – про це ви, здається, зовсім забули.
– Ви не повинні були допускати, щоб до цього дійшло! Чому ви не протестували? Чому не заборонили своїм віруючим воювати? Саме це ви мусили зробити. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу Нашої зброї. Ви гадаєте, що Христос молився б за перемогу галілеян над філістимлянами?
– Очевидно, дощ дуже збуджує вас і робить демагогом, – спокійно каже Бодендик. – Вам, певно, добре відомо, що з допомогою спритності, недомовок, перекручень і однобокого висвітлення можна напасти на все, що завгодно.
– Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди твердили в школі на уроках закону божого про похмурі, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю зараз про це і переконуюсь, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.
– Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. Навіть цілком протилежне тому, що є насправді. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.
– Авжеж, – кажу я. – Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.
– Гностиків! Що ви про них знаєте? – з образливим подивом питає Бодендик.
– Досить, аби мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті, – це цінувати толерантність.
– Толерантність… – починає Бодендик.
– Толерантність! – повторюю я. – Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.
– Інакше кажучи, анархія, – тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендик.
Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.
– Толерантність, пане вікарій, – кажу я, – не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви – диктатура! Як же ви можете бути толерантними?
– А нам і не треба бути толерантними. З нами –