влучила просто в будинок, а кругом усе залишилося цілим. Сад був осяяний вранішнім сонцем, берези гойдалися на вітрі, яскріли золотисті нарциси. Цвіли перші дерева; здавалося, вони були обліплені білими й рожевими метеликами. Лише Біндингів будинок перетворився на купу сміття, що здіймалася над глибокою вирвою в саду, на дні якої блищала вода, а в ній віддзеркалювалося небо.
Гребер хвилю стояв і, дивлячись на все це, не вірив своїм очам. Йому чомусь здавалося, що з Альфонсом ніколи нічого не може статися. Він повільно підійшов ближче.
Басейн для птахів був розбитий. Вхідні двері висіли на кущі бузку. Оленячі роги лежали на траві, немовби тут було поховано самого оленя. Килим висів на верхівці дерева, нагадуючи яскравий прапор варвара-переможця. На клумбі стояла сторч пляшка «Наполеона», немовби за ніч тут виріс гарбуз. Гребер підняв її, оглянув і сховав у кишеню. «Підвал, мабуть уцілів і його просто розікрали», – подумав він. Потім обійшов будинок. Вхід на кухню лишився неушкодженим. Він відчинив двері. Усередині щось поворухнулося.
– Фрау Кляйнерт, – покликав він.
У відповідь пролунало голосне ридання. З напівзруйнованого приміщення вийшла жінка.
– Бідний пан! Він був такий добрий!
– Що сталося? Його поранено?
– Убито, його вбито, пане Гребер. А він же так любив життя!
– Убито?!
– Атож. У це важко повірити, правда ж?
Гребер кивнув. У смерть завжди важко повірити, навіть коли її бачиш щодня.
– Як це сталося? – запитав він.
– Він був у підвалі. Але підвал не витримав.
– Так, ваш підвал не розрахований на важкі бомби. Чому ж він не пішов у справжнє бомбосховище на Зайдельпляц? Адже туди дві хвилини ходи?
– Він не думав, що таке станеться. Та й потім… – Фрау Кляйнерт завагалася. – У нього була дама.
– Що?! Серед білого дня?
– Вона залишилася ще звечора. Така висока блондинка. Пан крайсляйтер любив високих блондинок. Коли почався наліт, я подала їм курку.
– Даму теж убито?
– Так. Вони навіть не встигли як слід одягнутися. Пан Біндинг був у піжамі, а дама в тоненькому шовковому халатику. Так їх і знайшли. Я нічого не могла вдіяти. У такому вигляді! Навіть не в мундирі!
– Не знаю, чи могла бути смерть краща, коли йому вже судилося вмерти, – промовив Гребер. – Він хоч устиг пообідати?
– Авжеж. Зі смаком. З вином і його улюбленим десертом. Пиріг з яблуками на вершках.
– Ну от, бачите, фрау Кляйнерт. Тоді це була прекрасна смерть. Я б колись теж хотів так померти. Вам справді нема чого плакати.
– Але ж це сталося так передчасно!
– Смерть завжди передчасна. Мені здається, навіть тоді, коли людині сповниться всі дев’яносто. Коли похорон?
– Післязавтра о дев’ятій. Він уже в домовині. Хочете на нього подивитись?
– Де це?
– Тут. У підвалі. Тут прохолодніше. Домовину вже забили. Ця половина будинку постраждала трохи менше. Тільки від фасаду нічого не лишилося.
Вони