вона тут стрибала, – повідомив Гребер. – У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, це когось урятує від доносу.
Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася.
Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.
– Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.
– Можливо, він тут уже не живе.
– Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… – Гребер іще раз підійшов до дверей. – Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?
– Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?
Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.
– Тут є трохи стелі, – сказав він. – Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий – шинеллю.
Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.
– Це вхід. Шинель повісимо з другого боку й матимемо такий собі намет. Ти як гадаєш?
– Тобі допомогти?
– Ні. Стережи речі, і цього досить.
Гребер прибрав із підлоги сміття й каміння. Потім уніс усередину валізи і розіслав постіль. Ранець поставив у головах.
– Тепер ми маємо притулок, – сказав він. – Мені доводилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.
– Час і мені звикати.
Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку та пляшку зі спиртом.
– Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.
– А в чому ми їх розігріємо? Є який-небудь горщик?
– У мене є казанок. А дощової води тут скрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою сякий-такий грог. Від застуди.
– Дай мені самої горілки.
Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.
– Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? – запитав Гребер.
– Ляжемо спати. Я стомилася.
– Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?
– Я така зморена, що зможу.
Елізабет скинула туфлі й поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула та сховала в кишеню. Гребер укрив її.
– Ну як? – спитав він.
– Як у готелі.
Він ліг поруч.
– Ти не жалкуєш за квартирою? – спитав по хвилі.
– Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.
– Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?
– Не знаю, – пробурмотіла Елізабет у нього на плечі. – Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер усе має інший вигляд.
Вона заснула й дихала спокійно та тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це –