дівчинки в задертій коротенькій спідничці; ніжки її були голі та розкинуті, рученята розпростерті, мов на розп’ятті, і руди пробиті шматком арматурного заліза, кінець якого стримів зі спини. А поруч, немовби ввесь із суглобів, лежав без голови скоцюрблений черговий протиповітряної оборони; крові було мало, ноги закинуті на плечі, ніби в мертвого акробата. Немовляти взагалі ніде не видно було. Мабуть, його відкинуло десь далі шаленим шквалом, що вже знов повертався, гарячий і ненажерливий, несучи з собою вогонь. Поруч хтось закричав:
– Мерзотники! Мерзотники! Проклятущі мерзотники!
Гребер звів погляд у небо, озирнувся довкола й збагнув, що це були його власні крики.
Він підхопився й побіг далі. Він не пам’ятав, як дістався до площі перед фабрикою. Вона була нібито ціла; тільки праворуч виднілася свіжа вирва. Сірі низькі будівлі не постраждали від бомб. Гребера затримав черговий протиповітряної оборони фабрики.
– Тут моя дружина! – закричав Гребер. – Пропустіть мене!
– Заборонено! Бомбосховище на тому боці. Там, у кінці площі.
– Прокляття, що тільки не заборонено в цій країні! Забирайся з дороги, а то…
Черговий показав на задній двір. Там стояв невеликий низький блокгауз із залізобетону.
– Кулемети, – пояснив він. – І охорона! Такі самі с…, як і ти! Заходь, коли тобі так кортить, телепню!
Гребер усе зрозумів: подвір’я охороняли кулеметники.
– Охорона! – люто лайнувся він. – Навіщо? Скоро охоронятимете власне лайно! У вас там злочинці чи що? Або, може, хтось зазіхне на ваші трикляті шинелі?
– Ми тут не тільки шиємо шинелі, – презирливо відповів черговий. – І працюють у нас не лише жінки. У цеху боєприпасів працюють кілька сотень в’язнів із концтабору. Тепер ти все зрозумів, фронтове теля?
– Так. А які тут бомбосховища?
– А мені яке діло! Я мушу стояти тут. А от що буде з моєю дружиною в місті?
– Бомбосховища надійні?
– Звичайно. Фабриці потрібні люди. А тепер забирайся! Нікого не повинно бути на вулиці! Нас уже помітили. Тут щодо саботажу дуже суворо!
Важких вибухів більше не чути було. Зенітки не вгавали. Гребер побіг через площу назад. Але не до бомбосховища; він сховався у свіжій воронці в кінці площі. У ній щось страшенно смерділо. Він підповз до краю воронки і ліг там, поглядаючи на фабрику. «Тут війна зовсім не така, – думав він. – На фронті кожен повинен турбуватися про себе, а якщо хто-небудь має в своїй роті брата, то й це вже розкіш. Але ж тут у кожного сім’я, і коли стріляють у нього, то стріляють в усю сім’ю. Це подвійна, потрійна, навіть десятикратна війна». Гребер пригадав труп п’ятирічної дівчинки, а потім інші, незліченні трупи, які йому доводилося бачити; він згадав про своїх батьків, Елізабет, і його здавила судома зненависті до тих, хто все це затіяв. Ця зненависть не спинилася на кордонах його країни і не мала нічого спільного ні з ваганнями, ні зі справедливістю.
Почав накрапати