Купе сповнював морок і неспокійні очі, а серед них мертво біліли пов’язки.
Поїзд рушив і одразу ж знову став. Пролунали вигуки. Перегодом грюкнули двері. На платформу винесли двоє нош. «Двома мертвими більше. Двома місцями більше для живих, – подумав Гребер. – Коли б тільки в останню мить не прибули нові поранені й нам не довелось забиратися геть!» Усі думали про те саме.
Поїзд знову смикнувся. За вікном повільно попливла платформа. Польові жандарми, полонені, есесівці, штабелі ящиків. І раптом зору відкрилася рівнина. Усі подалися вперед. Вони ще не йняли віри. А що, коли поїзд знов зупиниться? Але він котився, котився, і поступово судорожне посмикування перетворилося на ритмічний рух. З’явилися танки й гармати. Солдати, що проводжали очима поїзд. Гребер відчув себе враз страшенно стомленим. «Додому, – думав він. – Додому! О Боже, я ще не наважуюсь радіти».
Зранку йшов сніг. Зупинилися на якійсь станції, щоб напоїти поранених кавою. Станція лежала на околиці містечка, від якого мало що зосталося. Повиносили мертвих. Почали переформовувати поїзд. Гребер із кухлем ерзац-кави наздогнав свій вагон. Виходити вдруге, по хліб, він не важився.
Ешелоном пішли патрулі, виловлюючи легкопоранених, які мали залишитись у місцевому госпіталі. Звістка миттю облетіла вагони. Поранені в руку кинулися до туалетів, щоб сховатися. Кожен намагався відвоювати собі місце. З люттю і відчаєм вони витягували тих, які намагалися зачинити за собою двері.
– Ідуть! – крикнув хтось зненацька на платформі.
Клубок людських тіл розпався. Двоє посідали на унітази й зачинили двері. Один із поранених, який під час бійки упав на підлогу, з жахом дивився на свою руку в гіпсі. Невеличка червона пляма ставала все більшою. Ще один відчинив двері, що виходили на протилежну платформу, і через силу сповз прямо в сніговий замет. Він стояв, припавши всім тілом до вагона. Решта залишилися сидіти.
– Зачиніть двері, – сказав хтось, – а то вони одразу здогадаються.
Гребер зачинив. На мить він побачив крізь снігову завію бліде обличчя солдата, що причаївся біля вагона.
– Я хочу додому, – сказав поранений із закривавленою пов’язкою. – Двічі я потрапляв до цих проклятих польових госпіталів, і щоразу мене посилали назад, без відпустки на лікування. Я хочу на батьківщину.
Він із ненавистю дивився на здорових відпускників. Ніхто до нього не обзивався. Минуло чимало часу, поки прийшли патрулі. Двоє з них перевіряли купе, інші стерегли на платформі поранених, яких уже спіймали. Один із патрульних був молодий фельдшер. Він недбало проглядав довідки про поранення.
– Виходьте, – спокійно говорив він, беручи до рук уже інший папірець.
Один із поранених залишився сидіти. Це був невеличкий, сивий чоловік.
– Вимітайтеся, діду, – повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. – Ви що, не чули?
Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.
– Геть звідси! – гримнув жандарм.
Чоловік