жандарм. – Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?
– У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.
– Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?
Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.
– Так, – відповів він спокійно. – Ви повинні вірити!
Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.
– Прошу вийти, – сказав він, не дивлячись на солдата.
– Ви ж мене не оглянули.
– Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.
Солдат ледь посміхнувся:
– Добре.
– Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? – запитав роздратовано фельдшер у жандарма.
– Так точно! – Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. – Так точно, впорались, – повторив він і вийшов услід за фельдшером.
Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.
– Пішов? – спитав пошепки по хвилі.
– Та начебто.
Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.
– Я за нього молитимуся, – промовив він зрештою.
Усі попідводили погляди.
– Що? – запитав хтось недовірливо. – За цю тварюку, за польового жандарма ти ще молитимешся?
– Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?
– Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.
– Я молитимусь за нього.
– Ну гаразд, молись собі, про мене.
– Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.
– Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра.
– Або хоч почекай, доки рушить поїзд, – порадив хтось.
– Я молитимусь. Мені треба додому. Я не одержу відпустки додому, коли потраплю до місцевого госпіталю. Мені треба в Німеччину. У моєї дружини рак. Їй тридцять шість років. Тридцять шість виповнилося в жовтні. Уже чотири місяці не підводиться з ліжка.
Він оглянув усіх заляканим поглядом. Ніхто йому не відповідав. Усі до такого надто звикли.
За годину поїзд рушив далі. Солдат, що зійшов на протилежну платформу, більше не з’являвся. «Очевидно, його схопили», – подумав Гребер.
Ополудні до вагона зайшов унтер-офіцер.
– Охочі поголитись є?
– Що?
– Поголитись. Я перукар. Маю чудове мило. Ще з Франції.
– Голитись? Тоді, коли поїзд рухається?
– Звичайно! Я щойно голив офіцерів.
– I скільки це коштує?
– П’ятдесят пфенігів. Піврейхсмарки. Дешево, майже задарма, коли врахувати, що спершу треба постригти ваші солідні бороди.
– Згода. – Хтось уже дістав гроші. – Але якщо ти мене вріжеш, не одержиш нічого.
Перукар поставив збоку мильницю й видобув із кишені ножиці