Гребера. – Щодо мене, то я тікав би якомога далі від самого казарменого духу. Знайшов би десь кімнатку, переодягнувся в цивільне і хоч на два тижні знову став би людиною.
– Хіба людиною стають після того, як одягають цивільне? – спитав Ройтер.
– Звичайно. А як же ще?
– От тобі й маєш, – звернувся Ройтер до Гребера. – Виходить, життя дуже просте, коли до нього ставитись просто. А в тебе є цивільний одяг?
– Немає. Він лежить під руїнами Гакенштрасе.
– Я тобі можу дещо позичити, якщо хочеш.
Гребер поглянув через вікно на двір казарми. Кілька взводів училися там заряджати гвинтівки, кидати гранати й віддавати честь.
– Яке безглуздя, – сказав він. – На передовій я гадав, що тільки-но приїду у відпустку, одразу ж закину все оце остогидле дрантя в куток і одягну цивільне. А тепер мені все байдуже.
– Це тому, що ти звичайнісінька казармена вонючка, – заявив картяр, відкусивши шмат ліверної ковбаси. – Вонючка, яка не здатна оцінити, що добре, а що погано. Завжди отак по-дурному виходить: відпустки дають не тим, кому треба! – Він знову пішов до столу, щоб грати далі. Він уже програв Румелю чотири марки, а вранці лікар визнав його придатним для стройової служби. Настрій у нього був зіпсований.
Гребер підвівся.
– Ти куди? – запитав Ройтер.
– До міста. Зайду на пошту, а потім шукатиму далі.
Ройтер відставив порожню пляшку з-під пива.
– Не забувай, що ти у відпустці. І що вона скоро закінчиться.
– Цього я не забуваю, – гірко відповів Гребер.
Ройтер обережно зняв із підвіконня свою перев’язану ногу і випростав її.
– Я не про це. Роби все можливе, щоб розшукати батьків. Але не забувай про свою відпустку. Тепер ти одержиш її не скоро.
– Я це знаю. А до того я ще не раз матиму нагоду простягнути ноги. Це я також знаю.
– Добре, – сказав Ройтер. – Коли ти знаєш про це, значить, все гаразд.
Гребер рушив до дверей. За столом, де сиділи картярі, Румель саме одержав на руки чотири валети та ще й на додачу всю трефу. Карта була гідна подиву. Він обігравав своїх партнерів з кам’яним виразом на обличчі. Шансів ні в кого не було.
– Без ножа ріже, – з відчаєм промовив картяр, який назвав Гребера казарменою вонючкою. – Чоловікові йде така карта, а він навіть не усміхнеться!
– Ернсте!
Гребер озирнувся. Перед ним стояв невисокий на зріст, кремезний чоловік у формі крайсляйтера. На мить Гребер замислився; потім пригадав це кругле обличчя з рум’яними щоками і схожими на горіхи очима.
– Біндинг, – промовив він. – Альфонс Біндинг!
– Власною персоною!
Біндинг усміхнувся до нього.
– Подумати тільки, Ернсте, ми не бачилися з тобою цілу вічність! Звідки ти?
– З Росії.
– Значить, у відпустку! Це треба відзначити. Ходімо до мене. Я живу тут поряд. Є першокласний коньяк. От тобі й на! Зустріти давнього шкільного товариша, що прибув просто з фронту! Це треба примочити!
Гребер мовчки дивився