її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.
Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлспляц. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був ще молодий лейтенант, який кудись поспішав.
– Треба бути уважнішим, – роздратовано кинув офіцер.
Гребер звів на нього очі.
– Гаразд, Людвігу, – відповів він, – на другий раз буду уважнішим.
Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.
– Ернсте? Ти?!
Це був Людвіг Вельман.
– Ти що тут робиш? У відпустці? – запитав він.
– Так. А ти?
– У мене вона закінчилася. Сьогодні від’їжджаю. Тому й поспішаю.
– Як відпочив?
– Так собі! Ти ж сам знаєш як! Але наступного разу я зроблю по-іншому. Нікому нічого не скажу й подамся світ за очі, тільки не додому!
– Чому?
Вельман скривився.
– Сім’я, Ернсте! Батьки! Ні греця не вдієш! Зіпсують усю відпустку! Давно ти тут?
– Чотири дні.
– Почекай, сам у всьому переконаєшся!
Вельман спробував припалити сигарету. Вітер погасив сірника. Гребер дав йому свою запальничку. На мить вогник освітив вузьке, енергійне Вельманове обличчя.
– Вони й досі мають нас за дітей, – сказав він, випускаючи дим. – Досить лише зникнути на один вечір, як вони одразу ж надуваються. Весь час мусиш бути тільки з ними. Для матері я все ще тринадцятилітній. Першу половину відпустки вона вмивалася сльозами з нагоди мого приїзду, другу – через те, що я маю від’їжджати. Що тут удієш?
– А батько? Адже він був солдатом у Першу світову?
– Він про це забув. Або майже забув. Для старого я герой. Він пишається моїм іконостасом на грудях. Скрізь хоче бути поряд зі мною. Зворушливий, допотопний стариган. Вони вже не розуміють нас, Ернсте. Пильнуй, щоб і твої не тримали тебе за поли!
– Постараюсь, – відповів Гребер.
– Вони гадають, що роблять добро. Ними керує турбота й любов, але саме в цьому все безглуздя! Ти безсилий у такій ситуації. Ще й почуваєш себе невдячною худобиною.
Вельман поглянув услід якійсь дівчині, панчохи якої промайнули в пітьмі світлою плямою.
– Отак і пропала відпустка, – сказав він. – Усе, на що я спромігся, це умовив їх не приходити на вокзал проводжати мене. Але я ще не певен, що вони там не з’являться. – Він засміявся. – Треба з перших днів правильно почати, Ернсте! Зникай хоч вечорами. Вигадай якусь причину! Курси або ще щось! Службові справи! А то матимеш халепу, як я, і твоя відпустка скидатиметься на відпустку гімназиста!
– Гадаю, в мене все складеться по-іншому.
Вельман потиснув Греберові руку.
– Сподіваюсь! Тоді тобі більше поталанить, аніж мені! Ти навідувався до нашої школи?
– Ні.
– І не треба. Я там був. Дав маху. Аж на душі противно. Був один путящий учитель, і того вигнали.